У неглибокому, неспокійному сні перед ним, немов у дзеркалі, зринуло його обличчя, його, але й не його, широко розплющені очі й невинні, припухлі губки хлопчика, що сидить у коридорі зі своїми машинками, чекаючи на свого татуся, чекаючи білого привида-бога, чекаючи на ліфт, який підноситиме його з п’янкою, запаморочливою швидкістю крізь солоно-тирсовий туман віддиху таверн, можливо, чекаючи цього ліфта, щоби той гунув униз і розбився, і в нього тоді з вух вискакуватимуть годинникові пружинки, у той час як тато гуркотатиме реготом, і це
(трансформувалося в обличчя Денні, таке схоже на його власне обличчя, яким воно колись було, він має очі світло-блакитні, а в Денні вони сірі, кольору захмареного неба, але губи все одно бантиком, і він так само світлошкірий; Денні в його кабінеті, у трусиках-підгузку, всі його папери понамокали, і запах пива підноситься легким туманом… жахливе місиво, все шумує, підносячись на крилах дріжджів, дихання таверн… тріск кістки… його власний голос п’яно нявчить: «Денні, ти в порядку, доку?.. О, Господи, О, Господи, твоя бідна ніжна рученька…» — і це обличчя трансформувалося у)
(мамине безтямне обличчя зринає з-попід столу, побите і кровоточиве, і мама мовить)
(…від твого батька. Я повторюю, це надзвичайно важливе повідомлення від твого батька. Прошу, залишайся налаштованим або негайно налаштуйся на частоту Щасливого Джека [158] . Повторюю, негайно налаштуйся на частоту Щасливої Години. Я повторюю…)
Повільне мікшування. Безтілесні голоси долітають до нього лунко, немов крізь безкінечний, мрячний коридор.
(«Щось повсякчас стає на заваді, милий Томмі…»)
(«Медоку, ти тут чи ні? Знову блукалось мені уві сні. Нелюдські монстри тут моторошні…»)
(«Перепрошую, містере Уллман, але хіба це не…»)
…кабінет з картотечними шафами, великий письмовий стіл Уллмана, поки що пуста книга резервування номерів на наступний рік уже лежить на місці — ніколи нічого не випустить з уваги, отакий він, Уллман, — усі ключі акуратно висять на своїх гачечках
(окрім одного, якого, котрого, майстер-ключа — майстер-ключа, майстер-ключа, хто взяв майстер-ключа? якщо ми піднімемося нагору, ймовірно, там побачимо)
і великого приймально-передавального радіоблока на його постійний полиці.
Він клацнув вмикачем. Громадські частоти ожили короткими, тріскучими кулеметними чергами. Він перемкнув хвилю і почав крутити верньєр повз вибухи музики і новин, повз якогось проповідника, що гаряче ганив своїх ніжно стогнучих парафіян, і повз прогноз погоди. Аж раптом інший голос, до якого він відкрутив верньєр назад. То був голос його батька.
«…його вбити. Тобі треба його вбити, Джекі, і її також. Бо справжній митець мусить страждати. Бо кожний чоловік вбиває те, що любить. Бо вони завжди змовлятимуться проти тебе, намагаючись загальмувати тебе, розледащити. Якраз цієї хвилини той твій хлопець перебуває там, де він не мусить бути. Порушує заборону. Ось що воно робить. Це кляте мале щеня. Відлупцюй його за це, Джекі, відлупцюй його палицею так, щоб і місця живого не залишилося. Випий, Джекі, синку мій, і ми пограємо в ліфта. А потім я піду разом з тобою, побуду, поки ти його каратимеш. Я знаю, ти це зможеш зробити, звісно ж, ти зможеш. Ти мусиш його вбити. Тобі треба його вбити, Джекі, і її також. Бо справжній митець мусить страждати. Бо кожний чоловік…»
Голос батька лунав дедалі вище й вище, перетворюючись на щось навісніюче, зовсім нелюдське, щось верескливе, і дратівливе, і навісніюче, на голос Привида-Бога, Кабана-Бога, який домагається уваги з цього радіо, і
— Ні! — закричав він у відповідь. — Ти мертвий, ти лежиш у своїй могилі, тебе в мені зовсім нема!
Бо свого батька він цілком витруїв із себе, і це було неправильно, що той зумів повернутися, проповзши дві тисячі миль до цього готелю від того містечка в Новій Англії, де він колись жив і помер.
Він підняв радіоблок і кинув його долі, і той вдарився об підлогу, розлетівшись у розсип старими годинниковими пружинками й лампами, немовби внаслідок якоїсь скаженої гри в ліфта, що пішла невдало, завдяки чому голос його батька пропав, а залишився тільки його власний голос, Джеків голос, голос Джекі, що декламує в холодній реальності кабінету:
«…мертвий, ти мертвий, ти мертвий!»
І переляканий звук підошов Венді по підлозі над його головою, і переляканий, нажаханий голос Венді: «Джеку? Джеку!»
158
Алюзія на пісню «Happy Jack» (1966) британського гурту «The Who», в якій ідеться про чоловіка, який живе на пляжі і з якого знущаються діти.