Зі зростаючим занепокоєнням вона пройшла коридором до сходової клітини, але Джека там не було. Проте, поки вона стояла там, на майданчику, загадуючись, що робити далі, знизу долинув спів, потужний, сердитий, уїдливо-глузливий:
Перекинь мене, мужчино,
У м’якую конюшину.
Перекинь мене, вклади й зроби те знов[160].
Його спів налякав її ще дужче за тишу до того, проте іншої альтернативи все одно не існувало. Вона вирушила вниз по сходах.
Розділ двадцять восьмий
«То була вона!»
Джек стояв на сходах, прислухаючись до утішливих звуків квиління, що приглушено долинало крізь замкнені двері, і його збентеження потроху поступалося місцем гніву. Нічого насправді так і не змінилося. Не для Венді. Він міг хоч двадцять років триматися без пійла, але однаково, коли ввечері приходитиме додому і вона обніматиме його в дверях, він помічатиме/відчуватиме той легкий трепет її ніздрів, коли вона намагатиметься вгадати — випари скотчу чи джину від’їжджають на потязі його віддиху. Вона завжди припускатиме найгірше; якщо він потрапить в автокатастрофу разом із Денні, де іншим учасником буде якийсь п’яний сліпий водій, котрого саме перед їх зіткненням розбив інсульт, вона мовчки покладе провину в аварії на нього і відвернеться.
Її обличчя, коли вона вхопила і понесла геть Денні… воно постало перед ним, і йому зненацька схотілося стерти присутній на ньому гнів за допомогою кулака.
Вона, к лихій годині, не мала ніякого права!
Авжеж, можливо, попервах. Він був алкашем, він коїв жахливі речі. Зламати руку Денні, авжеж, то було жахливо. Але якщо чоловік виправляється, хіба він не заслуговує на те, щоби його виправлення рано чи пізно оцінили? А якщо він цього не отримує, хіба він не заслуговує на гру за нав’язуваними йому правилами? Якщо якийсь батько постійно звинувачує свою незайману дочку в тому, що вона трахається в школі з кожним старшокласником, чи не мусить вона врешті-решт від такого (достатньо) втомитися, щоби дійсно виправдати наклепи? А якщо дружина потай — та й не дуже-то потай — продовжує вірити, що її тверезісінький чоловік є п’яницею…
Він підвівся, повільно зійшов на сходовий майданчик першого поверху і там на хвилинку зупинився. Дістав із задньої кишені хустинку, витер нею собі губи і подумав, чи не піти туди, погрюкати в двері спальні з вимогою, щоби вона впустила його подивитися на сина. Не має вона права бути такою свавільною.
Ну, рано чи пізно їй таки доведеться вийти, хіба що вона вирішила призначити їм обом якусь радикальну дієту. За цією думкою доволі гидотна посмішка торкнулася його губ. Нехай вона сама прийде до нього. Муситиме, коли надійде час.
Він зійшов донизу, на вестибюльний поверх, бездумно постояв біля реєстраційної стійки, потім повернув праворуч.
Увійшовши до обідньої зали, він став просто в дверях. Порожні столи з їх ретельно випраними й напрасованими білими лляними скатертинами під прозорими пластиковими накривками завмерли перед ним. Зараз тут було зовсім порожньо, але
«Обід Буде Подано о 8-й Годині Вечора
Зняття Масок і Танці — Опівночі»
Джек вирушив уздовж столів, наразі забувши про своїх дружину і сина нагорі, про сновидіння, про розбите радіо, про ті синці. Проводячи пальцями по гладеньких пластикових накривках, він намагався уявити собі, як воно було тут тієї гарячої серпневої ночі тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, війна виграна, попереду простяглося майбутнє — таке розмаїте й нове, наче країна мрій[161]. Строкаті різнокольорові японські ліхтарики висіли вздовж усього периметра круглого розворотного майданчика, золотаво-жовте світло ливцем лилося з цих високих вікон, що занесені зараз снігом. Чоловіки й жінки в маскарадних костюмах, тут блискотлива принцеса, там галантний кавалер у ботфортах, виблискують коштовні прикраси і зблискує дотепність, повсюди танці, вільно ллються хмільні напої, спершу вина, а потім коктейлі, а далі, либонь, і міцніше пійло, балачки гучнішають, гучнішають, гучнішають, аж поки з диригентського подіуму не лунає веселий клич, тобто заклик: «Маски геть! Маски геть!»
(«І кара — Червона Смерть — опанувала…»)
Він усвідомив, що вже стоїть на протилежному кінці обідньої зали, просто перед дверима «кажанячі крила» салон-бару «Колорадо», де того вечора тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року вся випивка мусила бути безкоштовною.
(«Нумо, навалися черевом на шинквас, парднере, випивка за рахунок закладу»)
Він ступив крізь «кажанячі крила» у глибоку, збористу півтемряву бару. І сталася дивна річ. Він заходив сюди раніше, одного разу, щоби перевірити залишений Уллманом інвентарний реєстр, і пам’ятав, що це приміщення залишили звільненим геть від усього. Полиці були абсолютно пустими. Але зараз Джеку здалося, ніби він бачить мрійно зблискуючі у світлі, що просочувалося з обідньої зали (яка й сама була освітлена тьмяно через заблоковані снігом вікна) ряди й ряди пляшок, які помірковано мерехтять поза шинквасом, і сифони, і навіть пиво скрапує з носиків усіх трьох натертих до дзеркального блиску кранів. Так, він навіть почув запах пива, той вологий, дріжджовий дух бродіння, що не відрізнявся від того запаху, який висів легеньким туманом навкруг обличчя його батька, коли той повертався додому з роботи.
160
Приспів солдатської маршевої пісні жартівливо-еротичного змісту «Roll Me Over In The Clover» часів Другої світової війни, переробленої зі старовинної англійської застільної пісні.
161
Друга світова війна формально закінчилася 15 серпня 1945, коли про капітуляцію своєї країни оголосив по радіо імператор Японії Хірохіто, 28 липня почалася окупація Японії союзниками, хоча офіційний Акт про капітуляцію було підписано на борту лінкора США «Міссурі» тільки 15 серпня.