— Потім ти починаєш дещо бачити, Ллойді-хлопче-мій. Дещо, чого ти не помічав з рівчака. Типу того, що підлога Возу це не що інше, як прості соснові дошки, такі свіжі, що з них іще смола точиться, і якщо роззуєшся, напевне загониш собі скабку. Або те, що єдині меблі на тім Возі — довгі лави з високими спинками, без жодних подушок для сидіння, а фактично вони є не чимсь іншим, але церковними лавками, на яких через кожні п’ять футів чи близько того лежить збірка псалмів. Або те, що всі люди, які сидять на тих лавках, це оті плоскогруді «el birdos»[168] у довгих сукнях зі скромним мереживцем по комірцю й волоссям, яке вони собі так туго стягують ззаду в пучок, що воно ледь не верещить. І кожне лице там пласке, і бліде, і осяяне, і всі вони співають: «Чи зберемось ми біля річки — прекрасної, прекрасної ріііііки»[169], а попереду сидить ота смердюча білява сука, грає на органі і наказує їм співати голосніше, співати голосніше. І хтось тицяє тобі в руки той пісенник і приказує: «Нумо, співай, брате. Якщо сподіваєшся залишитися на цьому Возі, ти мусиш співати вранці, в полудень і ввечері. Особливо ввечері». І от тоді-то тобі доходить, чим він насправді є, отой Віз, Ллойде. То церква з ґратами на вікнах — церква для жінок і в’язниця для тебе.
Він зупинився. Ллойд пропав. Гірше за те, його там ніколи не було. І випивки теж ніякої не було. Тільки ті люди в кабінках, люди з маскарадної вечірки, він буквально чув їхній притлумлений сміх, як вони прикривають собі долонями роти і показують на нього, очі в них іскряться жорстокими, гострими колючками світла.
Він знову вихорем крутнувся назад.
— Залиште мене…
(самого?)
Усі кабінки стояли порожні. Звуки сміху пощезли, як шурхіт осіннього листя. Якусь мить Джек вдивлявся у пустий салон широко розплющеними, потемнілими очима. Посеред лоба в нього відчутно пульсувала жила. Усередині нього формувалася виразна холодна впевненість, впевненість у тому, що він втрачає глузд. Він відчув нагальну потребу вхопити сусідній барний стілець, перевернути його догори дриґом і пройтися по цьому закладу каральним вихором. Натомість він вихором розвернувся назад до шинкваса і почав волати:
Перекинь мене, мужчино,
У м’якую конюшину.
Перекинь мене, вклади й зроби те знов.
Перед ним зринуло обличчя Денні, не нормальне обличчя Денні, живе й уважне, з яскравими, широко розплющеними очима, а заціпеніле обличчя схожого на зомбі чужинця, очі порожні і каламутні, губи по-немовлячому зібгані навкруг великого пальця. Що це він таке робить, сидячи тут, балакаючи сам з собою, наче якийсь надутий підліток, коли його син десь там, нагорі, чому він поводиться, ніби той, кому належить перебувати в палаті з м’якими стінами, поводиться так, як, за словами Воллі Холліса, поводився Вік Стенджер перед тим, як по нього приїхали і забрали люди в білих халатах?
(«Але ж я його навіть пальцем не торкався! Чорти забирай, не робив я цього!»)
— Джеку? — голос був боязкий, нерішучий.
Він злякано здригнувся і, крутнувшись назад на стільці, ледь не впав з нього. Прямо у дверцятах «кажанячі крила» стояла Венді, Денні зіщулився в неї на руках, немов якась воскова лялька з кімнати жахів. Джек гостро відчув, що за живописну картину разом складає їхня трійця: ось-ось відкриється завіса до Другого акту якоїсь старосвітської п’єси про користь тверезості, та ще й з такими бідними декораціями, що бутафор забув заповнити полиці в Гнізді Гріха.
— Я й пальцем його не торкався, — нерозбірливо сказав Джек. — Жодного разу, відтоді як зламав йому руку. Навіть не шльопнув його по дупці.
— Джеку, зараз це не має значення. Значення має те…
— Це має значення! — закричав він. Він гахнув кулаком по шинквасуі з такою силою, що аж підскочила порожня вазочка для арахісу. — Має значення, чорти забирай, воно має значення!
— Джеку, нам треба вивезти його з гір. Він…
Денні завовтузився в неї на руках. Той погаслий, порожній вираз на його обличчі почав тріскатися, наче товста матова крига, під шаром котрої відбувається якесь збурення. Губи в нього кривилися, немов від якогось ненормального смаку. Очі розширилися. Руки здійнялися вгору, начебто аби їх прикрити, але потім упали назад.
Зненацька він задерев’янів у неї на руках. Спина його вигнулася, немов лук, аж Венді поточилася. І раптом він заверещав, божевільні звуки виривалися з його напруженого горла скаженими громовими стрілами, лункими блискавками. Цей вереск, здавалося, заповнює собою весь нижній поверх і вертається назад до них зграями банши[170]. Неначе разом верещала ціла сотня Денні.
169
«Shall We Gather at the River?» — популярний христянський гімн, написаний 1864 року баптистським проповідником Робертом Лаврі (1826—1899).
170
Жіночий дух у кельтській міфології, що попереджає дикими стогонами і виттям того, хто мусить померти.