Він ковтнув слину, і на мить стало тихо, геть тихо, поки образ тих ос всотувався в них.
— А потім я побіг, — сказав Денні. — Я побіг, але двері були закриті. Я їх полишив відчиненими, але вони були зачинені. Я не подумав про те, щоби їх просто відчинити і вибігти. Я був переляканий. Тому я просто… притулився до дверей, заплющивши очі, і подумав про те, як містер Хеллоран тоді казав, що ці речі тут, вони просто, ніби картинки в книжці і якщо я… буду собі повторювати… тебе тут нема, іди геть, тебе тут нема… вона піде геть. Але це не подіяло.
Голос у нього почав істерично підвищуватися.
— Вона мене вхопила… обернула мене до себе… я бачив її очі… які в неї були очі… і вона почала мене душити… я чув її запах… я чув її запах, яка вона мертва…
— Досить уже, шшш, — промовила налякано Венді. — Припини, Денні. Усе гаразд. Це…
Вона була готова знову запасти у своє квиління. Оте Універсальне Квиління Венді Торренс. Завчене. Некінченне.
— Дай йому закінчити, — різко промовив Джек.
— Більше нема нічого, — сказав Денні. — Я зомлів. Або тому, що вона мене душила, або тому, що перелякався. Коли я очуняв, мені снилося, ніби ви з мамою б’єтеся через мене і ти, тату, хочеш знову робити Оте Погане. Потім я зрозумів, що то зовсім не сон… і я не сплю… і… я обмочив собі штани. Я обмочився в штанці, наче якесь маля.
Його голова впала на светр Венді, і він почав плакати з жахливою слабкістю, впустивши змарніло руки, вони лежали безвільно в нього на колінах. Джек підвівся.
— Доглянь за ним.
— Що ти збираєшся робити? — Її обличчя було сповнене жахом.
— Збираюся піти до тієї кімнати, що ще інакше, як ти вважаєш, я збирався б зробити? Випити кави?
— Ні! Не треба, Джеку, прошу тебе, не треба!
— Венді, якщо в готелі є ще хтось інший, ми мусимо про це знати.
— Навіть не здумай кидати нас самих! — закричала вона на нього. І то так сильно, що аж слина злетіла їй з губ.
Джек сказав:
— Венді, це була пречудова подобизна твоєї матінки.
І тоді вона вдарилася в сльози, неспроможна прикрити собі обличчя, бо на колінах у неї сидів Денні.
— Вибач, — промовив Джек. — Але я мушу, ти ж знаєш. Я ж тут чортів доглядач. Саме за це мені й платять.
Вона тільки ще дужче розплакалась, і, покинувши її в цьому стані, він вийшов з кухні, витираючи собі губи хустинкою, і гойднулися двері, зачинившись за ним.
— Не переживай, мамуню, — сказав Денні. — З ним усе буде гаразд. Він не сяє. Ніщо йому тут не вчинить злого.
Крізь сльози вона відповіла:
— Ні, я в це не вірю.
Розділ тридцятий
Знову відвідини номера двісті сімнадцять
Він поїхав нагору ліфтом, і це було дивно, бо ніхто з них не користувався ліфтом відтоді, як вони тут оселилися. Він перекинув мідний важіль, і ліфт трусько захрипів угору шахтою, мідна решітка дико деренчала. У Венді цей ліфт викликав правдивий жах клаустрофобії, і він про це знав. Вона собі уявляла, як вони втрьох могли б застрягти між поверхами, тим часом як надворі шаленіють сніговії, вона ніби в живі очі бачила, як вони дедалі худнуть, слабшають і вмирають від голоду. Або, можливо, харчуються одне одним, як було оті регбісти. Йому згадалася бачена в Боулдері наліпка на бампері: «РЕГБІСТИ ЇДЯТЬ СВОЇХ МЕРТВИХ»[173]. Йому згадалися інші: «ТИ ТЕ, ЩО ТИ ЇСИ»[174]. Або фрази з меню: «Ласкаво просимо до обідньої зали «Оверлука», Гордості Скелястих гір». «Шикарно пообідайте на «Даху Світу»». «La Specialite de la Maison[175]: Людське Стегно Смажене На Сірниках». Знову зблиснула на його обличчі зневажлива усмішка. Коли на стіні шахти з’явилася цифра два, він перекинув мідний важіль назад у його сталу позицію, і кабіна ліфта, зарипівши, зупинилася. Він дістав з кишені свій екседрин, витрусив на долоню три пігулки і відчинив двері ліфта. Ніщо в «Оверлуку» його не лякало. Він відчував, що між ним і готелем уже виникла simpatico[176].
Він вирушив коридором, закидаючи собі до рота екседрин, жуючи одна по одній пігулки. Він завернув з головного коридору в короткий завулок, двері номера двісті сімнадцять стояли навстіж і майстер-ключ з його білою біркою стирчав із замка.
173
Газетний заголовок, що став популярним мем-виразом: у жовтні 1972 року літак з уругвайською командою з регбі розбився в Андах; з 45 пасажирів було врятовано 16, які вижили впродовж понад трьох місяців, зокрема завдяки тому, що харчувалися замороженими на холоді високогір’я трупами своїх загиблих товаришів.
174
«You Are What You Eat» (1968) — документальний фільм про побут і культуру гіпі в Нью-Йорку, Сан-Франциско й Лос-Анджелесі у 1966—1968 роках.