Ноги його почали рухатися,
(«ступні не зрадьте мене зараз»)
перш ніж він це усвідомив. Він розвернув їх геть від цих дверей і пішов до головного коридору, ступні його шепотіли, ступаючи по синьо-чорних джунглях килима. На півдорозі до сходів він зупинився і подивився на вогнегасник. Майнула думка, що складки брезенту зібрані трохи на інший манер. І він був цілком переконаний, що мідний наконечник дивився в бік ліфта, коли він сюди підходив коридором. Тепер він дивився в протилежний бік.
— Я цього зовсім не бачив, — цілком чітко промовив Джек Торренс. Обличчя в нього було білим, змарнілим, а губи його все намагалися посміхнутися.
Але, спускаючись назад, він не скористався ліфтом. Занадто той був схожим на роззявлений рот. Надто вже дуже був схожим. Він скористався сходами.
Розділ тридцять
перший Вердикт
Він увійшов до кухні і подивився на них, підкидаючи на кілька дюймів угору майстер-ключа на своїй лівій долоні і ловлячи його знову, змушуючи ланцюжок при білому металевому язичку дзеленчати. Денні був блідим, змученим. Венді перед тим плакала, він це помітив; очі в неї були червоними, з темним колами навкруг них. У ньому раптом вибухнула радість від цього. Не тільки він сам страждав, це було напевне. Обоє вони дивилися на нього без слів.
— Нічого там нема, — промовив він, здивований щирістю власного голосу. — Анічогісінько.
Він підкидав і підкидав той ключ, бадьористо посміхаючись до них, дивлячись, як полегшення розпливається на їхніх обличчях, і думаючи, що ще ніколи в житті йому так сильно не хотілося випити, як зараз.
Розділ тридцять другий
Спальня
Надвечір того ж дня Джек приніс із комори на першому поверсі розкладачку і поставив її в кутку їхньої спальні. Венді очікувала, що син півночі не зможе заснути, але Денні почав куняти, коли ще й до половини не дійшли «Волтони»[178], і за п’ятнадцять хвилин по тому, як вони його вклали, він уже глибоко спав, недвижний, з долонею підкладеною собі під щоку. Венді заклала одним пальцем свою сторінку в товстелезній «Кешелмарі» в паперовій обкладинці[179] й сиділа, задивившись на сина. Джек сидів за столом, дивлячись у свою п’єсу
— От, лайно, — промовив він.
Венді підняла очі від споглядання Денні.
— Що?
— Нічого.
Він вдивлявся в п’єсу з тліючим роздратуванням. Як тільки він міг подумати, ніби вона добра? Вона інфантильна. Подібне робилося й вичерпано вже тисячу разів. Гірше того, він уявлення не мав, як її закінчити. Колись це здавалося доволі простим. Денкер, у нападі люті, хапає побіля каміна коцюбу і забиває праведного Ґері на смерть. Потім, розставивши ноги, він стоїть над тілом із закривавленою коцюбою в руці і кричить у зал:
— Воно десь тут і я його знайду!
Потім, коли починає згасати світло і повільно закривається завіса, аудиторія бачить на авансцені тіло Ґері, який лежить долілиць, тим часом як Денкер простує вглиб сцени до книжкової шафи, де починає гарячково витягати з полиць книжки і, поглянувши на кожну, відкидає її вбік. Джек подумав, що це щось таке достатньо старе, щоби сприйнятись новим, п’єса, самої новітності якої може вистачити, щоби побачити її успішну постановку на Бродвеї: трагедія на п’ять дій.
А втім, окрім раптового переміщення його цікавості до історії «Оверлука», відбулося ще дещо. Якось так зробилося, що він почав протилежним чином ставитися до своїх персонажів. От це було абсолютно новим. Зазвичай усі його герої — і позитивні, й негативні — йому подобалася однаково. І він цьому радів. Це дозволяло йому бачити всі їхні сторони і таким чином ясніше розуміти їх мотивації. Його улюблене оповідання, продане ним у маленький південномейнський журнал «Контрабанда» за гонорар у вигляді кількох безкоштовних примірників «його» номера, називалося «Ось така Мавпа, Пол де Лонг». У ньому йшлося про сексуально схибленого на дітях парубка, який вчиняє самогубство в орендованій ним умебльованій кімнаті. Маніяка звали Пол де Лонг, для друзів — Мавпа. Джекові дуже подобався цей Мавпа. Він співчував Мавпі в його химерних потребах, знаючи, що Мавпа не єдиний, кого слід звинувачувати у трьох зґвалтуваннях з убивствами в його минулому. Там була погана родина, забіяка батько, яким був і його рідний батько, матір безвільна й безмовна кухонна ганчірка, якою була і його рідна матір. Гомосексуальний досвід у початковій школі. Публічне приниження. Ще гірший досвід у старших класах і в коледжі. Його було заарештовано й відправлено до закритого спецзакладу за роздягання перед парою маленьких дівчаток, що виходили зі шкільного автобуса. І що найгірше, його виписали з того закладу, дозволили повернутись на волю, бо чоловік, який був там головним, вирішив, що з ним усе гаразд. Прізвище того чоловіка було Гріммер. Гріммер знав, що Мавпа де Лонг має симптоми збочень, але він усе одно написав хороший, позитивний висновок і відпустив його. Джеку подобався також цей Гріммер, він і йому симпатизував. Гріммеру доводилося керувати закладом, де не вистачало ні персоналу, ні фінансування, він намагався тримати там усе купи мотузками зв’язаним і власною слиною склеєним — на копійчаних асигнуваннях законодавчих зборів штату, які мусили озиратися на своїх виборців. Гріммер знав, що Мавпа здатен спілкуватися з людьми, що він не випорожняється собі в штани і не намагається увігнати ножиці в когось з інших пацієнтів. Він не оголошував себе Наполеоном. Штатний психіатр, який вів справу Мавпи, вважав, що найкращі шанси зробити це відкриються перед Мавпою на волі, і обидва лікарі розуміли — що довше людина перебуває в подібному закладі, то дужче вона потребує такого замкненого довкілля, як алконавт ковтка своєї мульки. Але тим часом у їхні двері стукають інші люди. Параноїки, шизофреніки, циклоїдні особи, напівкататоніки, чоловіки, які заявляють, що їх забирали на небо в летючих тарілках, жінки, які попалили статеві органи своїм дітям запальничками «Бік», алкоголіки, піроманіяки, клептомани, люди з маніякально-депресивним психозом, люди, схильні до самогубства. Старий знайомий небезпечний світ, бейбі. Якщо ти не міцно згвинчений, тобі не виповниться ще й тридцяти, як почнеш трястись, труситись й калататись[180]. Джек умів співчувати проблемам Гріммера. Він умів співчувати батькам жертв убивств. Як і самим замордованим дітям, звичайно. І Мавпі де Лонгу. Нехай читач визначає винних. У ті старі дні він не бажав судити. Тога мораліста погано сиділа в нього на плечах.
178
«The Waltons» (1971—1981) — сімейний телесеріал, де наприкінці кожної серії якась пара з велелюдної родини Волтонів обов’язково бажають одне одному доброї ночі.
179
«Cashelmara» (1974) — понад 700-сторінковий роман англійської письменниці Сюзен Ховач (Susan Howatch: нар. 1940) про кілька поколінь англійської родини, що володіє маєтком Кешелмара в Ірландії.
180
Алюзія на пісню «Shake, Rattle and Roll» (1954), популяризовану піонером рок-н-ролу Біллом Хейлі (1925—1981).