За «Маленьку школу» він узявся з тим же оптимістичним настроєм. Проте останнім часом він почав ставати на той чи інший бік, і що ще гірше, він дійшов до того, що відчував огиду до свого героя Ґері Бенсона. Задуманий в оригіналі як тямовитий хлопець, для котрого гроші є більш прокляттям, аніж благословенням, — юнак, що більш за все бажає заробити гарні оцінки, щоби потім вступити до гарного університету не завдяки ниточкам, які потягнув його батько, а цілком заслужено, він перетворився для Джека на якогось немовби глупувато-самозадоволеного цяця-хлопчика, радше на послушника перед олтарем знань, аніж на щирого їх шукача, зовнішньо послідовного носія зразкових бойскаутських цінностей, але внутрішньо цинічного, сповненого не справжньої кмітливості (як він був спершу задуманий), а лише хитрого тваринного лукавства. Упродовж всієї п’єси він неодмінно звертався до Денкера «сер», саме так, як Джек навчив власного сина звертатися «сер» до людей старших і тих, хто має певні повноваження. Джек гадав, що Денні використовує це слово цілком щиро, і Ґері Бенсон, як в оригіналі це було задумано, також, але розпочавши п’яту дію, він дедалі дужче переконувався, що Ґері з серйозним на позір виразом обличчя користується цим словом насмішкувато, тоді як внутрішній Ґері Бенсон, зловісно вишкіряючись, кепкує з Денкера. З Денкера, який ніколи не мав нічого з тих речей, які має Ґері. З Денкера, який усе своє життя мусив працювати, щоби стати на чолі єдиної невеличкої школи. Перед яким вигулькнула катастрофа через те, що цей вродливий, невинний на вигляд багатий хлопець намахлював зі своїм випускним твором, а потім підступно затер сліди. У Денкері Джек вбачав учителя, який не вельми відрізняється від бундючних південноамериканських дрібних цезарів у їхніх бананових королівствах, отих, що ставлять дисидентів до стінки першого-ліпшого баскетбольного майданчика або сквош-корту; вбачав у ньому нестямного ентузіаста у порівняно маленькій калюжі, таку людину, у котрої кожна примха перетворюється на хрестовий похід. Спочатку він хотів використати цю п’єсу як мікрокосм, аби сказати щось про зловживання владою. Тепер він дедалі більше схилявся до того, щоби роздивитися в Денкері особистість на кшталт містера Чіпса[181], і трагедією ставали не інтелектуальні потуги Ґері Бенсона, а радше нищення добросердого старого вчителя й директора школи, неспроможного крізь цинічні хитрощі розгледіти монстра, що ховається під маскою такого собі юнака.
Він був не в змозі закінчити цю п’єсу.
Зараз він сидів, насуплено вдивляючись у неї, загадуючись, чи існує бодай якийсь спосіб, яким він міг би врятувати ситуацію. Насправді йому не вірилося, що такий є. Він починав одну п’єсу, а вона якимсь чином вивернулася в іншу, сама з себе. Та хай їй чорт. Хоч круть, хоч верть, а подібне вже робилося раніше. Хоч так, хоч сяк, вона повне лайно. Та й на кий ляд він доводить нею себе до божевілля саме цього вечора? Після такого дня, як цей, що щойно минув, нема дива, що він не здатен мислити ясно.
181
Герой бестселеру «Прощавайте, містере Чіпс» («Goodbye, Mr. Chips», 1933) англійського письменника Джеймса Хілтона (1900—1954), консервативний, але улюблений школярами вчитель.