— …відвезти його вниз?
Він підняв голову, кліпаючи очима, намагаючись провітрити собі мозок.
— Га?
— Я питала, як ми відвеземо його вниз? Нам треба вивезти його звідси, Джеку.
Якусь мить його думки перебували в такому розпорошенні, що він навіть не був певен, що розуміє, про що вона говорить. Потім второпав і видав короткий, гавкаючий сміх.
— Ти так кажеш, ніби це дійсно легко зробити.
— Я не мала на увазі…
— Без проблем, Венді. Ось я лишень перевдягнуся в тій телефонній будці, що в фойє, посаджу його собі на спину і полечу з ним у Денвер. Супермен Джек Торренс, так мене називали, коли я був ще зовсім зеленим[182].
На її обличчі відбилася стримувана образа.
— Я розумію цю проблему, Джеку. Радіо розбите. Сніг… але ти також мусиш розуміти проблему Денні. Господи, та хіба тобі не ясно? Джеку, він ледь не запав у кататонію! Що, якби він з того стану не вийшов?
— Але ж він вийшов, — промовив Джек дещо легковажним тоном. Його теж був налякав той стан Денні, з порожніми очима, безвільним обличчям, звісно, що налякав. Спершу. Але що більше він про це думав, то дужче загадувався, чи не було це просто акторством, щоб уникнути покарання? Він же, як не верти, зайшов туди, куди було заборонено заходити.
— Усе одно, — сказала Венді. Вона підійшла до чоловіка і сіла на край ліжка біля його стола. Обличчя в неї було водночас здивованим і занепокоєним. — Джеку, а ті синці в нього на горлі! Щось на нього напало! І я хочу його прибрати від цього!
— Не кричи, — промовив він. — Мені голова болить, Венді. Я не менш твого цим занепокоєний, тому, будь-ласка… не… кричи.
— Гаразд, — сказала вона, стишуючи голос. — Я не кричатиму. Але я не розумію тебе, Джеку. Хтось тут є ще, окрім нас. І цей хтось ще й не вельми приємний. Нам треба спуститися вниз, у Сайдвіндер, не тільки Денні, а всім нам. І то швидше. А ти… ти сидиш тут, читаєш свою п’єсу!
— Нам треба спуститися вниз, нам треба спуститися вниз, ти тільки це й повторюєш. Ти, мабуть, думаєш, що я насправді якийсь супермен?
— Я думаю, що ти мій чоловік, — м’яко відповіла вона й опустила очі вниз, собі на руки.
У нім спалахнув норов. Він ляснув рукописом по столу, знову збиваючи рівний стос врізнобіч, мнучи спідні аркуші.
— Уже час тобі второпати і прийняти гірку правду, Венді. Схоже, ти її, як то кажуть соціологи, все ще не інтерналізувала. Вона розкочується у твоїй голові, мов зграя неприкаяних більярдних куль. Тобі слід загнати їх у лузи. Тобі слід зрозуміти, що ми тут занесені снігом.
Раптом Денні розворушився в ліжку. Все ще вві сні, він крутився і перевертався. «Так, як він це завжди робив, коли ми лаялися, — подумала печально Венді. — І ми це робимо тепер знову».
— Не розбуди його, Джеку. Прошу.
Той озирнувся на Денні, і на щоках у нього виступило трохи рум’янцю.
— Окей. Я вибачаюся. Я вибачаюся, Венді, за те, що говорив дещо психовано. Це не зовсім через тебе. Адже це я розбив радіоблок. Це тільки моя провина, і більш нічия. Радіо було важливою ланкою, що пов’язувала нас із зовнішнім світом. Хто-не-заховався-я-іду-шукати. Просимо, визволіть нас, містере Рейнджер. Нам не можна так довго гуляти.
— Не треба, — промовила вона, кладучи руку йому на плече. Він прихилився до неї головою. Іншою рукою вона скуйовдила йому волосся. — Я думаю, ти маєш право, після того як я звинуватила в тому тебе. Я буваю інколи, як моя матір. Можу ставати курвою. Але ти мусиш розуміти, що деякі речі… важко з себе зжити. Ти мусиш це розуміти.
— Ти маєш на увазі його руку? — Джекові губи стоншилися.
— Так, — сказала Венді, а тоді поспішливо: — Але це не лише через тебе. Я непокоюся, коли він іде погратися надворі. Я непокоюся тим, що наступного року він хоче собі двоколісний, нехай навіть той буде з тренувальними коліщатками. Мене непокоять його зуби, і його зір, і ця річ, яку він називає сяйвом. Я занепокоєна. Бо він маленький і, схоже, такий вразливий, і тому що… тому що щось у цьому готелі, здається, його видивляється. І якщо йому треба, воно переступить через нас, щоби його дістати. Саме тому ми мусимо вивезти його звідси, Джеку. Я це знаю! Я відчуваю це! Ми мусимо його звідси вивезти!
182
Герой коміксів і кінофільмів Супермен, виходячи з образу звичайного громадянина, зазвичай перевдягається в свій «бойовий» костюм у телефонній будці.