— Я хочу побачити вашого менеджера. Я… я вважаю, що він не розуміє. Мій син не належить до всього цього. Він…
— Містере Торренс, — почав Ллойд, голос бармена з гидотною люб’язністю лунав зсередини його порешеченого виразками обличчя, — з менеджером ви побачитеся в належний час. Фактично, він вирішив зробити вас своїм агентом у цій справі. А зараз випийте вашу чарку.
— Пий свою чару, — луною відгукнулися інші.
Він підняв чарку дуже тремтячою рукою. Там був чистий джин. Він зазирнув всередину, і зазирання те було, немов утоплення.
Жінка поруч нього почала співати глухим, мертвим голосом: «Котіть… сюди… бочку… і в нас буде… ціла бочка… забави…»
Спів підхопив Ллойд. Потім чоловік у синьому костюмі. Приєднався чоловік-пес, гупаючи лапою по столу.
— Час настав уже, щоб викотити бочку…
До решти додав свій голос і Дервент. У куточку його рота хвацько стирчала сигарета. Правою рукою він обнімав за плечі жінку в саронгу, ласкаво і бездумно пестячи правою долонею її праву цицьку. Він із веселим презирством дивився на чоловіка-пса, тим часом співаючи
— …тому що вся наша… ватага… тут! [262]
Джек підніс чарку до рота і спорожнив її трьома довгими ковтками, джин помчав униз його горлом, наче меблевий фургон крізь тунель, і вибухнув у шлунку, одним стрибком зрикошетивши в мозок, де й учепився, струснувши його у фінальній конвульсії похмільної трясучки.
Коли вона минулася, Джек почувався чудово.
— Зроби те саме ще раз, — сказав він і підштовхнув порожню склянку до Ллойда.
— Так, сер, — кивнув Ллойд, беручи склянку. Ллойд знову мав абсолютно нормальний вигляд. Чоловік з оливкового кольору шкірю вже сховав свій револьвер. Жінка праворуч Джека знову задивилася у свій Сінгапур-слінг. Одна її цицька тепер уже цілком вивалилася, налягаючи на м’який шкіряний буфер шинкваса. Якесь безживне мугикання линуло з її драглистого рота. Знову почулося жебоніння балачок, що спліталися, перевивалися.
Перед ним з’явилася нова повна чарка.
— Muchas gracias, Ллойде, — подякував він, піднімаючи її.
— Завжди приємно вас обслуговувати, містере Торренс, — посміхнувся Ллойд.
— Ти завжди був найкращим, Ллойде.
— О, дякую вам, сер.
Цього разу він пив неспішно, дозволяючи рідині спливати його горлом, закинувши навздогін кілька горішків арахісу, на успіх.
Ця порція зникла вмент, і він замовив наступну. Містере президент, я зустрів «марсіян» і радий доповісти, що вони дружелюбні. Поки Ллойд готував йому наступну, він почав шукати в себе в кишенях четвертачок, щоби вкинути до джукбоксу. Він знову подумав про Денні, але обличчя Денні було тепер приємно розпливчатим, неясним. Якось було він скривдив Денні, але то сталося ще до того, як він навчився контролювати себе з алкоголем. Ті часи в нього були вже позаду. Він більше ніколи не скривдить Денні.
Нізащо в світі.
Розділ сорок четвертий
Бесіди на балу
Він танцював з якоюсь вродливою жінкою.
Він уявлення не мав, котра зараз година, скільки часу він пробув у барі «Колорадо» чи скільки він уже тут, у бальній залі. Час перестав мати якесь значення.
Йому непевно пригадувалося: він слухає якогось чоловіка, котрий колись був успішним коміком на радіо, а потім, у часи народження телебачення, і там став зіркою розважальних програм, той розповідав дуже довгий і дуже кумедний анекдот про інцест між сіамськими близнюками; він дивиться, як жінка в гаремних шальварах і виблискуючому ліфі, повільно вихиляючись, робить стриптиз під якусь гупаючу й скреготливу музику з джукбоксу (схоже, то була провідна тема Девіда Роуза з фільму «Стриптизерка»[263]); вони втрьох ідуть через вестибюль, решта двоє — чоловіки у вечірньому вбранні, що передувало двадцятим рокам, всі троє співають про загуслу пляму на панталонах Розі О’Ґрейді[264]. Йому ніби пригадувалося, як він визирає з великих двостулкових дверей і бачить чарівливо вигнуті арки японських ліхтариків, розвішаних уздовж усієї під’їзної алеї — вони мерехтіли м’якими пастельними кольорами, наче тьмяні коштовні камінці. Під піддашком переднього ґанку горіла велика скляна куля і нічні комахи вирували і бились об цей ліхтар, а з якогось закомірку всередині Джека щось — мабуть, остання іскра його тверезості — намагалося підказати йому, що зараз грудень і шоста ранку. Але час було скасовано.
(Аргументи проти безумства даремно падають з м’яким шерехом, нашаровуючись стосами…) [265]
262
Привиди співають «Модрянську польку» інша назва — «Шкода кохання» («Roll Out the Barrel», «Викочуй бочку» в англомовній традиції), пісню, написану чеським композитором Яромиром Вейводою 1927 року, яка стала популярною в усьому світі під час Другої світової війни.
263
«The Stripper» — хіт 1962 року, оркестрова композиція Девіда Роуза (1910—1990), використана в однойменному фільмі (1963) про неуспішну актрису, яка змушена йти в стриптизерки.
264
Компанія співає пародію на сентиментальну вальсову баладу «Sweet Rosie O’Grady» (1896), написану зіркою бродвейських водевілів Мод Ньюджент (1874—1958).
265
Початок вірша, написаного Стівеном Кінгом у його студентські часи; алюзія на «Алісу» Люїса Керролла.