Дервент зааплодував, і решта за ним.
— Нумо, спробуй знову, цуцику! Спробуй знову!
Глядачі підхопили ці слова — спробуй знову, спробуй знову! — і Джек відхитнувся в інший бік, почуваючись ніби хворим.
Він мало не впав, наткнувшись на столик-візок з напоями, який котив якийсь низьколобий чоловік у короткій білій тужурці. Нога вдарила хромовану нижню поличку візка; на верхній мелодійно задзеленчали пляшки і сифони.
— Перепрошую, — хрипко промовив Джек. Раптом він відчув замкненість, клаустрофобію; йому захотілося вибратися звідси. Йому захотілося, щоб «Оверлук» повернувся до того стану, в якому був… став вільним від цих непроханих гостей. Його місце, як справжнього відкривача цього шляху, не було вшановано; він був усього лиш одним із тисячі аплодуючих статистів, цуциком, що перекидається і служить за командою.
— Усе гаразд, — промовив чоловік у білій службовій тужурці. Така ввічлива, чітка англійська вимова від чоловіка з лицем головоріза звучала сюрреалістично. — Бажаєте чогось випити?
— Мартіні.
З-позаду Джека докотився черговий вал реготу; Роджер вив під мелодію «Дому між гір»[270]. Хтось добирав акомпанемент на кабінетному роялі «Стейнвей», що стояв у кутку[271].
— Ось, будь ласка.
Морозно холодна склянка опинилася в нього в руці. Джек із вдячністю випив, відчуваючи як джин руйнує вщент перші зазіхання тверезості.
— Усе гаразд, сер?
— Чудово.
— Дякую вам, сер.
Візок покотився знову.
Зненацька Джек простягнув руку і торкнувся плеча цього чоловіка.
— Так, сер?
— Вибачаюся, але… як ваше ім’я?
Той не виказав жодного здивування.
— Ґрейді, сер. Делберт Ґрейді.
— Але ж ви… я маю на увазі, що…
Стюард-бармен дивився на нього так само ввічливо. Джек спробував знову, хоча язик в нього плутався від джину й нереальності; кожне слово вчувалося великим, мов кубик льоду.
— Чи це не ви були тут доглядачем? Коли ви… коли… — але закінчити він не спромігся. Він не міг того вимовити.
— Що ви, ні, сер. Мені так не здається.
— Але ваша дружина… ваші дочки…
— Моя дружина допомагає в кухні, сер. Дівчатка вже сплять, звісно. Для них зараз уже надто пізно.
— Ви були доглядачем. Ви… «Ох, ну промов же!» Ви їх убили.
Обличчя Ґрейді залишалося безперемінно ввічливим.
— Нічого такого мені абсолютно не пригадується, сер.
Склянка Джека було пустою. Ґрейді взяв її з безвільних пальців і зібрався робити для нього нову порцію. На візку стояло маленьке пластикове відерце, повне оливок. З якоїсь причини вони нагадали Джеку крихітні відрубані голови. Ґрейді спритно наколов одну з них, вкинув до склянки і вручив її Джеку.
— Але ви…
— Це ви доглядач, сер, — промовив Ґрейді приязно. — І завжди ви були доглядачем. Наскільки мені відомо, сер. Я тут завжди був. Той самий менеджер наймав нас обох, у той самий час. Усе гаразд, сер?
Джек залпом проковтнув своє пійло. Голова в нього йшла обертом.
— Містер Уллман…
— Мені ніхто невідомий з таким ім’ям, сер.
— Але ж він…
— Наш менеджер, — сказав Ґрейді, — це сам готель, сер. Напевне ж, ви усвідомлюєте, хто вас найняв, сер.
— Ні, — відповів Джек, язик йому плутався. — Ні, я…
— Мені так здається, що ви мусите застосувати певні заходи щодо вашого сина, містере Торренс, сер. Він розуміє все, хоча вас не просвітив. Доволі нахабно з його боку, маю сміливість сказати, сер. Фактично, він стає вам поперек шляху мало не на кожному повороті, хіба не так? А йому ще нема й шести років.
— Так, — погодився Джек. — Такий він.
Ззаду них здійнялася нова хвиля сміху.
— Його потрібно покарати, якщо ви не проти таких моїх слів. Він потребує напоумлення, а ймовірно, і дечого більшого. Мої дівчатка, сер, спершу не дбали про «Оверлук». Одна з них навіть украла в мене коробку сірників і намагалася його підпалити. Я їх покарав. Я покарав їх найсуворішим чином. А коли дружина намагалася мене зупинити від виконання мого обов’язку, я покарав її. — Він подарував Джекові запобігливу, безбарвну посмішку. — Я вважаю печальним, але правдивим той факт, що жінки рідко розуміють батьківську відповідальність за дітей. Чоловіки і батьки несуть особливу відповідальність, чи не так сер?
270
«Home on the Range» — написана у 1870-х роках у Канзасі пісня, яка в різних варіантах швидко стала популярною в усій країні і тепер є гімном штату Канзас.
271
«Steinway» — заснована 1853 року в Нью-Йорку фірма, роялі і піаніно якої вважаються чи не найкращими в світі.