«Мій батько. Батько Денні. Мій, його».
«Хто віддає цю жінку? Я віддаю»,
І помер від інфаркту за півроку.
Ніч перед тим ранком вона пролежала без сну, майже до того моменту, коли з’явився він, наважуючись прийняти рішення.
Розлучення необхідне, запевняла вона себе. Її матір і батько до цього рішення не мають стосунку. Так само, як її почуття провини щодо їхнього шлюбу чи почуття своєї нездатності у власному. Розлучення необхідне заради Денні й заради неї самої, якщо вона має на думці урятувати бодай щось із катастрофи свого раннього подорослішання. Слова, написані на стіні, жорстокі, але ясні[55]. Її чоловік — справжній пияк. У нього важкий характер, який він більше нездатен цілком контролювати, особливо зараз, коли він так важко п’є і з писанням у нього справи дедалі гірші. Випадково, або й невипадково, він зламав Денні руку. Він мусить втратити свою роботу, якщо не цього року, то наступного. Вона вже зауважила співчутливі погляди з боку дружин інших викладачів. Вона запевняла себе, що намагалася прати брудну білизну в ночвах свого шлюбу так довго, як тільки могла. Тепер їй варто кинути це робити. Джек може отримати повні права на відвідини, а вона потребуватиме його матеріальної підтримки, тільки допоки знайде собі щось і встане на ноги — і це слід зробити якомога швидше, бо хтозна протягом якого часу Джек буде в змозі сплачувати гроші на утримання. Їй слід усе зробити з найменшим із можливих роздратуванням. Але край цьому має бути покладено.
З такими думками вона нарешті й сама запала у тоненький, неспокійний сон, де їй марилися обличчя її матері і батька. «Розлучниця ти, та й годі», — казала їй матір. «Хто віддає цю жінку», — питався священик. «Я віддаю», — відповідав її батько. Але й яскравим сонячним ранком вона почувалася так само. Спиною до нього, з долонями по зап’ястя зануреними у теплу мильну воду, вона приступила до неприємної розмови.
— Я хочу побалакати з тобою про те, що могло б бути найкращим для Денні й мене. Для тебе також, мабуть. Гадаю, нам про це варто було давно поговорити.
А тоді він раптом сказав дивну річ. Вона очікувала стикнутися з його гнівом, викликати злість, зустрічні звинувачення. Очікувала шаленого ривка до шафки з домашнім баром. Але не тієї м’якої, такої несхожої на нього, майже безвиразної відповіді. Це було так, ніби той Джек, разом з яким вона прожила шість років, минулої ночі так і не повернувся додому — ніби замість нього з’явився містичний двійник, якого їй ніколи не пізнати, щодо якого ніколи не мати цілковитої певності.
— Ти можеш зробити для мене дещо? Зробиш мені ласку?
— Яку? — їй довелося ледь не приборкувати власний голос, щоби той не тремтів.
— Давай побалакаємо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.
І вона погодилася. Так це й лишилося невимовленим між ними. Упродовж того тижня він бачився з Елом Шоклі ще частіше, ніж завжди, але додому приїздив рано і в диханні його не вчувалося алкоголю. Їй уявлялося, ніби вона його чує, але вона розуміла, що це не так. Наступний тиждень. І ще один.
55
У Біблії (книга Даниїла, розділ 5) під час бенкету вавилонського царя Валтасара на стіні з’явився напис, що напророкував скору загибель його держави.