— Розумію, — промовив Едмондс нейтрально. — Я зрозумів, звісно, що рука була зламана. Зрослася вона добре. — Він трохи відсунувся від столу і схрестив ноги. — Якщо дозволите, скажу щиро — це цілком очевидно, що відтоді його ніяким чином не ображали. Окрім слідів від укусів ос на ньому нема нічого, хіба що нормальні синці й присохлі подряпини, яких у будь-якої дитини вдосталь.
— Звичайно ж, ні, — гаряче мовила Венді. — Джек не збирався…
— Ні, Венді, — перебив Джек. — Я зробив це свідомо. Гадаю, десь вглибині себе я насправді хотів це йому зробити. Або щось іще гірше. — Він знову подивився на Едмондса. — Знаєте що, лікарю? Це вперше слово «розлучення» прозвучало між нами. І «алкоголізм». І про побиття дитини. Тричі «вперше» протягом п’яти хвилин.
— У цьому може ховатися корінь проблеми, — сказав Едмондс. — Я не психіатр. Якщо ви бажаєте, щоб Денні оглянув дитячий психіатр, я можу рекомендувати одного гарного спеціаліста, який працює в медичному центрі «Гірська місія» в Боулдері. Але я достатньо впевнений у своєму діагнозі. Денні розумний, вразливий, з розвинутою уявою хлопчик. Мені не віриться, щоби він настільки важко переживав ваші шлюбні проблеми, як це здавалося вам. Малі діти дуже сприйнятливі. Вони не розуміють сорому або потреби щось приховувати.
Джек вивчав свої долоні. Венді накрила одну з них своєю і стиснула.
— Але він відчував, що щось пішло не так. Головним з його точки зору була не зламана рука, а зламані — чи то в процесі зламу — стосунки між вами. Коли моя медсестра торкнулася з ним цієї теми, він просто відмахнувся. Це не те, що його гнітить. «То трапилося давним-давно», — так він, здається, відказав.
— Цей хлопець, — промурмотів Джек. Щелепи в нього стиснулись, м’язи на щоках випирали. — Ми не заслуговуємо на нього.
— Як не є, а він ваш, — сухо промовив Едмондс. — У будь якому разі, час від часу він ховається у світ своїх фантазій. Нічого нема в цьому надзвичайного; чимало дітей так роблять. Пригадую, коли мені було стільки ж років, як тепер Денні, в мене теж був невидимий друг, говорючий півень на ім’я Чаг-Чаг. Звичайно, окрім мене, ніхто Чаг-Чага не бачив. Я мав двох старших братів, які часто кидали мене самого, і в таких ситуаціях наявність Чаг-Чага була вельми зручною. І звісно, вам обом мусить бути зрозуміло, чому невидимого друга Денні звуть Тоні, а не Майк, чи Гел, або Дач.
— Так, — сказала Венді.
— Ви коли-небудь вказували йому на це?
— Ні, — сказав Джек. — А варто?
— Навіщо перейматися? Дозвольте йому це зрозуміти самому, коли надійде час, власним розумом. Бачите, фантазії Денні були значно глибшими за ті, якими обплітається звичайний синдром невидимого друга, але тим більше він потребував для себе Тоні. Тоні приходив і показував йому приємні речі. Інколи дивовижні речі. Завжди гарні речі. Одного разу Тоні показав йому, де міститься загублена татова валіза… під сходами. Іншого разу Тоні показав, що мама і тато збираються повезти Денні на день народження в парк розваг…
— У Великий Беррингтон! — охнула Венді. — Але звідки він міг знати про такі речі? Це лячно, те, що він подеколи викладає. Це мало не як…
— Ясновидіння? — перепитав Едмондс, усміхаючись.
— Він народився в оболонці, — слабо промовила Венді.
Усмішка Едмондса переросла в добродушний, щирий регіт. Джек з Венді обмінялися поглядами, а тоді теж заусміхалися, обоє здивовані тим, що це так легко. Рідкі «вдалі здогади» Денні також були тією темою, яку вони не дуже обговорювали.
— Далі ви мені ще розкажете, що він вміє літати, — сказав Едмондс, не перестаючи усміхатися. — Ні, ні, ні. Боюся, ні. Це не щось екстрасенсорне, а просто стара добра людська сприйнятливість, яка у випадку Денні є незвичайно розвиненою. Містере Торренс, він зрозумів, що ваша валіза під сходами, бо у всіх інших місцях ви її уже встигли пошукати. Метод виключення, атож? Це так просто, що Еллері Квін з цього б реготав[112]. Рано чи пізно ви й самі до цього додумалися б. А парк розваг у Великому Беррингтоні, чия це була спочатку ідея? Ваша чи його?
— Його, звичайно, — відповіла Венді. — Це місце рекламували у всіх ранкових дитячих телепередачах. Він страшенно мріяв туди поїхати. Але справа в тому, пане лікарю, що ми не могли собі дозволити його туди повезти. І мусили йому про це сказати.
112
Ellery Queen — детектив-аматор, герой книг Деніеля Натана (1905—1982) та Емануеля Лепофського (1905—1971), котрі написали про нього безліч романів, за якими знято десятки повнометражних фільмів та телесеріалів.