93
94
95
96
99
101
102
До батьків я звертаюся часто вві сні:
— Світ покинути час вже мені,
Тільки батькові краще б подалі піти
Від двірських нагород і чинів.
Відторгнуто рідну кров[92]
Самота вітрила. Вітер. Дощ.
Попереду — довжелезна путь.
Вся моя рідня, мій дім і сад, —
зникло все! А що було — забудь!
І лишилось тільки сліз лиття...
«Хай літа спішать, я річ таку,
Тату й мамо, вам скажу обом:
у журбі не згадуйте дочку!»
Має все в житті свою межу,
зустрічей, розлук причини ждуть,
Живемо на різних полюсах, —
вдалині — батьки, дочка їх — тут...
Кожному своє. А спокій, мир
кожне зберігає без вагань.
Вихід є, якщо від вас пішла?
Виходу не бачу. То — талан!
Скорбота серед веселощів
Її колиска гріла ще в той час,
вже батька й матір не було в житті.
Із виряджених у шовки людей,
красуню хто міг бачити тоді?
Таємних прагнень дів і юнаків
не прийняла, вважаючи за страм,
Зате тепер Нефритовий вона
собою серед хмар являє Храм![93]
Для пари в неї гідний отрок є:
душа — кришталь, а на лиці — краса[94],
Здавалося б, що вічний їх союз,
як над землею вічні небеса!
Однак в дитинство доленька лиха[95]
верта, тяжкий густішає туман.
А далі що ж? Немов отари хмар,
розтанув ілюзорний Гаотан,
Живлюща зовсім висохла вода
і зникла, як міраж, ріка Сянцзян![96]
Ось підсумок! Всьому гряде кінець!
відходить все, щезає на ходу!
Терзатись ні до чого вже тепер, —
однаково — не відвести біду!
Світ такого не прощає...[97]
На ніжну орхідею схожа
і вдачею, й красою ти,
Твоїх достойний обдаровань
не смертний, а мудрець святий!
Так випадок вчиняє щодо
знедоленої сироти!
Ти, певно, скажеш: «З рота сморід
у тих, хто м’ясо поїда,
Але й захопленим шовками
шовк теж колись та набрида!»
Піднісшись над людьми, не знала,
що світ підступний, заздрість зла,
І замість чистоти презирство
ти від безчесних прийняла!
Зітхну: світильник в давнім храмі
на старість втіха для сердець,
Червоний терем же, з ним ніжність,
цвітіння, — зійдуть нанівець!
Спрадавна так: крізь пил і сморід,
як промінь, чисті почуття,
Нефриту це ж хіба годиться
в багнюці скніти без пуття?
А скільки їх, синів вельможних,
зітхали — і не без причин, —
Про те, що марно щастя губить,
на жаль, і благородний чин![98]
Коли люблять підступного
Вовк чжуншаньський —
Що накоїв,
Вічні, — певно ж, зна відколи, —
Корені життя людського?[99]
На розпусту подвига,
Насолод його жага.
Вибирає не в юрбі,
А з шляхетних дам собі,
Гне їх, як вербові віти,
Кида, як монети, в світі,
Що накрав, а не нажив...
Я зітхаю: скільки ніжних,
Витончених, жалісливиць
Він прирік весь вік у тузі
Битись, як в підступних хвилях!
Розвіяно ілюзії квіток
Що втішного пророчать три весни
для персика рум’яного та сливи?
Та, загубивши їх прекрасний цвіт,
знайти убивцям радість неможливо...
Усі говорять: в небі дивний дар, —
цвіт персика, його до літа досить,
Подейкують іще, що серед хмар
багато вельми барви абрикоса!
Усе це так. Але невже бува,
щоб врешті нас не наздогнала осінь?
В Село тополь сріблястих я дивлюсь
і чую стогін мешканців нещасних,
А в Гаї кленів темних вторять їм[100]
душ неприкаяних ридання часті.
Минають дні. Не видно вже могил.
На пустку і бур’ян іде у наступ.
А скільки мук терпіти бідаку,
щоб нинішній жебрак та став багатим!
Та вічне коло й квітам на віку,
весна — світає, осінь — час смеркати.
Якщо вже смерть йде за життям услід, —
од неї хто ж бо знайде порятунок?
Та кажуть, що на Заході росте
посо — рослина, в ній чудесний трунок:
Того, хто став під нею, жде дарунок —
життя продовжить дивовижний плід!
Тягар розуму[101]
Коли і нерви, й сили всі — до краю —
Підлеглі лише розуму — і тільки,
Крокує доля всупереч удачам,
Й від розуму не радісно, а гірко!
Такому серцю битися у скрусі
Судилося, як видно, до народин,
Душа покине плоть уже порожня,
Адже по смерті пильнувати годі.
Приміром: у сім’ї життя багате,
Спокійні люди, не чекають лиха,
І раптом результат: вона розпалась,
І закрутились всі в життєвих вихрах...
Ось тут згадаєш: помисли та думи,
Коли підлеглі світським хвилюванням,
Життя пливе, і в цих одвічних хвилях
Воно, як в третю варту сну тривання.
Загуркотіло раптом — уявімо! —
Каміння купа від палацу — пробі!
Згасає сумно сонце — уявімо! —
Неначеб ліхтаря останній пломінь...
Так є, на жаль: всі радощі буденні
Ведуть лиш до трагедій люд сердешний!
Журюся, позаяк у світі тліннім
Нікому невідомий день прийдешній!
Коли сторицею платив...[102]
вернуться
вернуться
вернуться
вернуться
вернуться
вернуться
вернуться