Баочай, Дайюй, Сіжень, Шеюе — всі вони розставляють пастки й ховаються в нори, уводять в оману й тягнуть до загибелі тих, хто населяє Піднебесну».
Баоюй кинув пензля й опустився на ліжко. Ледь голова його торкнулася подушки, він одразу заснув і проспав до самого ранку.
Розплющивши очі, Баоюй побачив Сіжень, вона спала одягнена. Він, не роздумуючи над тим, що сталося напередодні, розбудив її і сказав:
— Роздягнися й лягай під ковдру, а то змерзнеш.
Сіжень давно помітила, що Баоюй цілими днями розважається із сестрами, але не зважувалася йому про це сказати — однаково даремно. Дівчина намагалася діяти ласкою, застерігала як могла в надії, що зрештою він виправиться. Але все залишалось, як і раніше. І Сіжень нічого не могла вдіяти. Від поганого настрою навіть сон втратила. І зараз, помітивши якусь зміну в поводженні Баоюя, Сіжень подумала, що він покаявся, але виду не показала.
І оскільки вона мовчала, Баоюй спробував її роздягнути. Але ледь розстебнув на ній халат, як Сіжень відіпхнула його й знову застебнулася.
— Скажи нарешті, що з тобою? — з усмішкою запитав Баоюй.
Сіжень не відповідала. Баоюй повторив своє запитання.
— Нічого, — дивлячись йому в вічі, промовила нарешті Сіжень. — Позаяк уже прокинувся, йди туди вмиватися й причісуватися. Та скоріше, а то спізнишся!
— Куди? — із здивуванням запитав Баоюй.
— Нічого в мене запитувати! Сам знаєш! — посміхнулася Сіжень. — Туди, де тобі більше подобається. Нам треба рідше бувати одне з одним, а то через вічні суперечки та сварки люди нас засміють. Якщо ж і там тобі набридне, тут знайдеться яка-небудь Сиер або Уер, що рада буде тобі прислужувати. Ми ж тільки «ганьбимо благозвучні імена»!
— Ніяк не можеш забути? — всміхнувся Баоюй.
— Сто років буду пам’ятати! — заявила Сіжень. — Я не ти, нічого не пропускаю повз вуха, вранці не забуваю, що мені сказали напередодні ввечері!
Вона була така гарна в гніві, що Баоюй від надміру почуттів схопив яшмову шпильку, що лежала в головах, розламав навпіл і врочисто заявив:
— Якщо я ще хоч раз ослухаюся тебе, нехай трапиться зі мною те ж, що із цією шпилькою!
Сіжень відібрала в нього уламки шпильки й мовила:
— Нічого було так рано вставати! А слухатимешся ти мене чи ні — справа твоя, тільки навіщо так бурхливо висловлювати свої почуття!
— Ти й не уявляєш, як я хвилююся! — закричав Баоюй.
— А ти знаєш, що таке хвилювання? — мовила з усмішкою Сіжень. — Тоді подумай, що в мене на душі! Ну, добре, йди вмиватися!
Обоє підвелися й зайнялися ранковим туалетом.
Незабаром після того, як Баоюй і Сіжень піднялися нагору, ввійшла Дайюй. Не заставши Баоюя, вона підійшла до столу й почала перегортати книгу за книгою. І коли відкрила Чжуан-цзи[204], у вічі їй упав запис, напередодні ввечері зроблений Баоюєм. Прочитавши його, Дайюй розсердилася, потім розсміялася. Схопила пензля і приписала:
Закінчивши писати, Дайюй пішла провідати матінку Цзя, від неї попрямувала до пані Ван.
У цей самий час занедужала дочка Фенцзє. У домі всі переполошилися, покликали лікаря. Той оглянув дівчинку і сказав:
— Не приховуватиму, у вашої дочки віспа.
— Вона видужає? — в один голос запитали пані Ван і Фенцзє.
— Хвороба серйозна, але проходить благополучно, і небезпеки немає. Терміново потрібні шовковичні хробаки й хвіст свині.
Фенцзє негайно ж заходилася поратись: підмела кімнати, зробила жертвопринесення богині віспи, суворо заборонила в будинку смажити й парити, а також зробила інші необхідні розпорядження. Пін’ер звелено було перенести постіль і одяг Цзя Ляня до нього в кабінет на час, поки дівчинка хворіє. Служниць задобрили червоною матерією на плаття.
Передпокій був чисто прибраний, у нім оселилися два лікарі, які доглядали за дівчинкою. Протягом дванадцяти днів нікому не дозволялося заходити до будинку.
Цзя Ляню хочеш не хочеш довелося жити у своєму кабінеті. Фенцзє, Пін’ер і пані Ван щодня приносили жертви богині.
Проспавши без Фенцзє дві ночі, Цзя Лянь відчув, що йому несила, і почав міркувати, як задовольнити своє бажання.
Треба вам сказати, що в палаці Жунго жив одчайдушний п’яниця кухар на ім’я До Гуань. Кволий, боягузливий і нікчемний, він дістав прізвисько дурник До. Років зо два тому батьки знайшли йому дружину, і їй виповнилося нині двадцять років. Не позбавлена привабливості, вона була легка на вдачу, або, як мовиться, «любила зривати квіти й ворушити траву». Дурник До дивився на це крізь пальці — було б тільки вино, закуски та гроші, решта — байдуже. Тому в палацах Нінго й Жунго кожний, кому тільки забажається, спав із його дружиною, прозваною за це До Гунян — Спільною панянкою. Про неї-το й згадав Цзя Лянь.
По правді кажучи, Цзя Ляня давно тягло до цієї жінки, але він не зважувався її домагатися — боявся дружини, та й перед служниками було соромно. Спільна панянка у свою чергу розраховувала на Цзя Ляня й лише чекала нагоди для здійснення своїх планів. Довідавшись, що Цзя Лянь переселився до кабінету, вона, ніби знічев’я, разів три-чотири забігала до нього.
Украй збуджений Цзя Лянь нагадував голодного щура. Тепер залишалося тільки підкупити кого-небудь із довірених служників, аби улаштував побачення. Такий відразу знайшовся. До того ж служника пов’язували з жінкою давні стосунки, тому варто йому сказати слово, як усе було влагоджено.
Того вечора, тільки-но минула друга варта, а п’яний дурник До завалився на кан і всі в домі повкладалися спати, Цзя Лянь тайкома вислизнув із дому й побіг до місця побачення.
Побачивши жінку, Цзя Лянь втратив над собою владу, без довгих розмов і запевнень у любові скинув халат і взявся до діла.
Жінка ця мала дивну особливість: варто було чоловікові доторкнутися до неї, і тіло її ставало м’яким й податливим, як вата; а медовими речами й витонченістю рухів вона перевершувала навіть гетеру. І Цзя Лянь у мить блаженства шкодував лише про те, що не може цілком розчинитися в ній.
Тим часом жінка нашіптувала йому на вухо:
— Твоя дочка хвора, у домі приносять жертви богині, і тобі варто було б деньків на два зменшити свій запал, не опоганювати тіло. Іди!
Задихаючись од пристрасті, Цзя Лянь відповідав:
— Яка там богиня! Ти — моя богиня!
Жінка тим часом умудрялась усе більше, та й Цзя Лянь намагався показати, на що здатен.
Коли все було завершено, вони заходилися клястись одне одному в любові й ніяк не могли розстатися. Так почалися в них стосунки.
Дванадцять днів пролетіли непомітно. Дацзє стала видужувати, й усі приносили подячні жертви Небу й предкам, кадили пахощі, відповідно до даної обітниці, приймали поздоровлення, роздавали подарунки. Цзя Ляню знову довелося перебратися до спальні. Варто було йому зустрітися з Фенцзє, і він одразу зрозумів, яким вірним є прислів’я: «Стара дружина після розлуки краща за нову». Нема чого розповідати, яким пестощам і насолодам віддавалися вони тієї ночі.
Наступного ранку, як тільки Фенцзє вирушила до матінки Цзя, Пін’ер заходилася прибирати постіль Цзя Ляня й раптом помітила на подушці пасмо чорного волосся. Вона відразу зміркувала, у чому справа, сховала пасмо в рукав і пішла до Цзя Ляня.
— Що це? — запитала вона, показавши волосся.
Збентежений Цзя Лянь кинувся віднімати його, але Пін’ер позадкувала до дверей. Цзя Лянь наздогнав її й повалив на кан.
— Ех ти, безсовісний! — засміялася Пін’ер. — Адже я його навмисно сховала, щоб ніхто не побачив, а ти на мене накинувся! Ось постривай, дружині поскаржуся!
Цзя Лянь, сміючись, почав просити вибачення:
— Вибач, дорога, погарячився!