— Що значить «якщо він його закінчить»?
— Ну, він може все облишити. Може знудитися. Він уже раніше говорив про те, щоб покинути універ. Він поступив без особливих причин, а справжньої роботи в нього ніколи не буде — це вже точно.
— Гадаєш, не буде? — спитав я, зацікавлений. Мені завжди здавалося, що Генрі викладатиме греку де-небудь у забутому, але відмінному університеті Середнього Заходу.
— Та ну, — пхекнув Чарльз. — Навіщо воно йому здалося? Гроші йому не потрібні, та й викладач із нього був би нікудишній. І Френсіс у житті ні дня не працював. Мабуть, він би міг мешкати разом із матір’ю, ось тільки того її чоловіка терпіти не може. Тут йому краще. Та й Джуліан недалеко.
Я хильнув із чарки й поглянув на далекі постаті, що блукали лукою. Банні, у якого волосся лізло в очі, готувався зробити удар, махав молотом і переминався з ноги на ногу, ніби професійний гольфіст.
— А в Джуліана є сім’я? — спитав я.
— Ні, — відказав Чарльз із ротом, набитим льодом. — Має якихось племінників, але терпіти їх не може. От поглянь, — раптом промовив він, трохи піднявшись у кріслі.
Я озирнувся. Банні нарешті зробив свій удар, м’яч не влучив ні в шості, ні в сьомі ворітця, зате чудом стукнувся об кілочок у кінці поля.
— Ти дивись, — проказав я. — Б’юсь об заклад, він спробує ще раз.
— Нічого в нього не вийде, — Чарльз знову сів, не зводячи погляду з гравців. — Стеж за Генрі. Він стає в позицію.
Генрі цілив у непройдені ворітця, і навіть із такої відстані я бачив, що він цитує правила. Слабко долинули різкі скрики протесту від Банні.
— У мене майже минуло похмілля, — промовив Чарльз.
— У мене також, — сказав я. Світло на галявинці було золотого кольору, предмети відкидали довгі оксамитові тіні, а заслане хмарами яскраве небо ніби зійшло з полотна Констебля[70]. Мені не хотілося цього визнавати, але я був майже п’яний.
Ми тихенько сиділи й спостерігали. З-над газону пролунав легкий стук дерев’яного молота об крокетний м’яч. У вікні на тлі торохтіння горщиків та грюкання шухляд чувся спів Френсіса, котрий ніби затягнув найщасливішу пісню у світі: «Паршиві ми овечки, ми разом заблукали… бе-бе-бе-бе…»[71]
— А якби Френсіс купив будинок, — нарешті зважився я, — гадаєш, він би дозволив нам тут мешкати?
— Звісно. Удвох із Генрі вони б тут з’їхали з глузду від нудьги. Банні, мабуть, доведеться працювати в банку, але він зможе приїжджати на вихідних, якщо залишатиме дітей із Меріон удома.
Я засміявся. Минулої ночі Банні розводився про те, що він хоче мати восьмеро дітей, четверо хлопців і четверо дівчат. Це спровокувало Генрі на тривалу невеселу тираду про те, як реалізація репродуктивного циклу за своєю природою є неминучою предтечею швидкого занепаду й смерті.
— Просто жах, — кивнув Чарльз. — Я так і бачу його. У дворі. Він начепив якийсь дебільний фартух.
— Смажить гамбургери на ґратці.
— А щось із два десятки гавриків гасає навколо й верещить.
— Пікнік від клубу Kiwanis[72], блін.
— І релакс-меблі від La-Z-Boy.
— Господи.
Раптом у березах зашумів вітер. Із неба прилетів буйний вихор жовтого листя. Я відсьорбнув із чарки. Навіть якби я виріс у цьому будинку, то не зміг би його полюбити більшою любов’ю, не знав би краще рипіння його гойдалки, візерунку лози ломиносу на шпалері, оксамитових перекатів околиці, що розпливалася в сірому серпанку на обрії, фрагмента автостради, яка ледве проглядала серед пагорбів за деревами. Сама палітра кольорів цього місця проникла мені в кров. Так само, як і Гемпден у подальші роки спливатиме в уяві спантеличеним водокрутом білих, зелених та червоних барв, так і цей будинок за містом спершу пам’ятався розкішною гамою акварелей кольору слонової кістки та лазуритової блакиті, каштанових, жовтогарячих, золотих відтінків, що лиш приблизно намічали межі не забутих мною предметів: будинку, неба, кленів. Та навіть той день, на веранді, із Чарльзом на сусідньому стільці та запахом вогнища й дров у повітрі, в цілому має якості спогаду. Он він, перед моїми очима, надто прекрасний, щоб бути правдою.
Сутеніло. Невдовзі сідати за вечерю. Я допив своє віскі одним залпом. Сама думка про те, щоб тут жити й ніколи не повертатися до асфальту, торговельних центрів, секційних меблів; про те, щоб лишитися тут із Чарльзом, Каміллою, Генрі, Френсісом і, можливо, навіть Банні; про те, щоб ніхто з нас не одружився, не вийшов заміж, не знайшов роботу за тисячі кілометрів і не примудрився утнути жодної зрадницької речі, які університетські друзі роблять після випуску; про те, щоб усе лишалося, як є, — сама думка про це була настільки божественна, що навіть тоді я не міг припустити її вірогідності, але все одно мені подобалося плекати її.
70
Джон Констебль (1776–1837) — видатний англійський художник-пейзажист, представник романтичної течії в образотворчому мистецтві.
71
«The Whiffenpoof Song» — пісня-візитівка акапельного хору Єльського університету, складена за мотивами поезії Редьярда Кіплінга «Офіцери-джентльмени».
72
«Kiwanis International» — громадська організація, заснована в США у 1915 р. і покликана сприяти налагодженню ділової та професійної етики. Члени клубів «Kiwanis» організовують щотижневі обіди.