— Згода, — відповів я, трошки наляканий цим змовницьким тоном.
— Фактично це навіть не прохання. — Консультант похилився вперед і перейшов на шепіт, майже не рухаючи губами: — Мушу на цьому наполягати. Можливо, ви не в курсі, але на кафедрі літератури в мене є впливові вороги. За великим рахунком, хочете вірте, хочете ні, вони є навіть на моїй рідній кафедрі. Ба більше, — перейшов він на звичайний тон, — цей викладач — особливий випадок. Він тут працює багато років і навіть відмовився од зарплати.
— Чому?
— Може собі дозволити. Гроші залишає в університеті, але, здається, символічно одержує долар на рік — щось там пов’язане з оподаткуванням.
— А-а, — видихнув я.
Кількох днів у Гемпдені вистачило, щоб наслухатися офіційних фраз про фінансові труднощі, брак спонсорів та затягування пасків і вже звикнути до них.
— От візьміть мене, — правив далі Лафорґ, — мені теж подобається викладати, але ще я маю у Франції дружину й доньку-школярку. Гроші б не завадили, правда?
— Я, мабуть, усе одно з ним переговорю.
— Що ж, — знизав плечима консультант, — спробуйте. Але раджу не призначати зустріч, бо він відмовить. Його звуть Джуліан Морроу.
Не те щоб я зациклився на грецькій мові, але розповідь Лафорґа мене заінтригувала. Я спустився на нижній поверх і зазирнув у перший-ліпший кабінет, до худої понурої дами з неживим волоссям, яка за столом приймальної жувала бутерброд.
— У мене обід, — привіталася вона. — Приходьте о другій.
— Перепрошую. Я просто шукав кабінет викладача.
— Ну, я всього лиш секретарка, а не комутатор. Проте хтозна, може, я й у курсі. Про кого мова?
— Джуліан Морроу.
— А, цей, — здивувалася вона. — Навіщо він вам? Думаю, він у себе нагорі. В Лікеї[5].
— Який номер?
— Там один тільки викладач. Йому до вподоби тиша і спокій. Не помилитеся.
Насправді відшукати Лікей виявилося не так уже й просто. Маленький корпус на краю студмістечка геть поріс плющем і практично зливався з ландшафтом. На першому поверсі були лекційні та семінарські аудиторії — усі порожні, з чистими дошками й тільки-но навощеною підлогою. Я безпорадно блукав серед них, доки не знайшов сходи (вузькі та погано освітлені) у далекому закутку.
Опинившись нагорі, я потрапив у довгий покинутий коридор, яким хутко рушив уперед, радо прислухаючись до рипіння черевиків по лінолеуму. Я приглядався до замкнених дверей, видивляючись номери або таблички з іменами. Аж раптом на одних у мідній рамці я прочитав вигравіюваний напис: «ДЖУЛІАН МОРРОУ». Постоявши під дверима, я тричі швидко стукнув у них.
Минула хвилина чи дві. Чи три. І тільки потім білі двері ледве прочинились. У шпарині вигулькнуло обличчя. Дрібне, мудре. На ньому читалося пильне запитання. Попри деякі молодечі риси — ельфійський вигин брів, мінливі контури носа, щелепи й вуст — назвати обличчя молодим було складно. А ще чоловік мав білу чуприну.
Так я й стояв якусь хвильку, кліпаючи на нього.
— Я можу вам чимось помогти? — Голос був раціональний, добрий — таким лагідні дорослі говорять із дітьми.
— Я… мене звуть Річард Пейпен…
Голова чоловіка похилилася набік, і він іще раз моргнув очима, схожий на приязного горобчика.
— …і я хотів би записатися до вас на давньогрецьку.
Вираз на обличчі миттю змінився.
— О, мені шкода. — Таким тоном абсолютно щиро виражають жаль. Мені це здавалося неймовірним, але його слова прозвучали так, ніби йому було прикріше від мене самого. — Я б із радістю, але, боюся, вільних місць немає. Повна група.
Щось у його непідробній прикрості мене тільки заохотило.
— Невже не знайдеться місця? — спитав я. — Всього на одного студента?..
— Мені страшенно прикро, пане Пейпен, — проказав він, ніби намагався мене розрадити на похороні любого друга та наштовхнути на думку, що не в його силах допомогти мені хоч як. — Але я справді обмежив свою групу п’ятьма студентами й навіть не уявляю, як можна було би збільшити її на ще одну особу.
— П’ятеро? Негусто.
Він жваво потрусив головою, заплющивши очі, ніби не міг більше терпіти моїх благань.
— Повірте. Я б залюбки з вами попрацював, але не маю права навіть замислюватися про таке. А тепер пробачте, мушу повернутися до свого студента.
Минуло трохи більше тижня. Я почав ходити на заняття і знайшов підробіток у викладача психології, якого звали доктор Роланд. (У мої обов’язки входило допомагати йому з якимсь туманним «дослідженням», природу якого зрозуміти мені так і не вдалося; це був старий, спантеличений і дезорієнтований біхевіорист, котрий переважно байдикував на кафедрі разом з іншими викладачами.) А ще в мене з’явилося кілька друзів, здебільшого першокурсників із мого корпусу. Хоча «друзі» тут некоректно вжито. Ми разом їли, зустрічалися в коридорах, але єднав нас передусім той факт, що ми всі були новенькими й нікого більше не знали. Тоді це не здавалося таким уже неприємним моментом. А в тих знайомих, що вже трохи поповчились у Гемпдені, я розпитував про те, що з себе являв Джуліан Морроу.
5
Лікей, через вплив латини Ліцей — виховний заклад у Стародавніх Афінах, де вчителювали, зокрема, Сократ й Аристотель.