Але не зовсім голу, додає хитрун Гюґо. Вона була одягнена. Та сорочка у Неї така довга й невловно-прозора, що видається мокрою. А далі на цілих сім сторінок розписується врода тої оголеної пані й те, що відчула Людина, що сміється, побачивши її, адже донині він цнотливо кохав лише свою сліпу наречену. Жінка видається йому Венерою, що дрімає у безмірі піни морської, й так само легко, як пара творить хмари в ясно-блакитному небі, вона невимушено змінює вві сні свою позу, і з кожним рухом вигини її тіла стають усе спокусливішими. А Гюґо додає: «Оголена жінка — це жінка у повнім озброєнні».
Раптом красуня Жозіана, що була королеві сестрою, прокидається й, упізнавши Ґуїнплена, у несамовитому танку спокуси починає знаджувати його. Нещасному на злеті нестримного бажання вже несила терпіти, але вона не віддається. Жінка засипає його ще бентежнішими за її власну наготу еротичними фантазіями. У тих фантазіях вона — і непорочна діва, і блудниця, спрагла не лише тератологічної насолоди, що обіцяє його понівечене тіло, але й солодкого тремтіння від можливості кинути виклик світові й двору. І ця можливість п’янить її. Жінка передчуває подвійний оргазм: від, власне, володіння й від показування на люди свого Вулкана.
Ґуїнплен уже готовий кинутися в обійми звабниці, аж ось королева повідомляє: Людина, що сміється, визнаний законним лордом Кленчарлі й визначений їй за чоловіка. Жозіана тоді відповідає: «Гаразд, — вона зводиться на ноги, забирає руку і (вже не жагучим «ти», а збайдужілим «ви») звертається до того, з ким ще хвилину тому так жадала злитися в єдине: — Йдіть». А потім додає: «Як ви наречені мені за чоловіка, йдіть, не маєте ж бо права бути тут... Це місце для мого коханця».
Вінець розбещення й гріхопадіння — не Ґуїнплена, а Ямбо. Жозіана не лише дає мені більше, ніж обіцяє Іза Барціцца, вона полонить мене своєю безсоромністю: «Як ви наречені мені за чоловіка, йдіть... Це місце для мого коханця». Чи може справді бути гріх таким приголомшливо непоборним?
Чи дійсно існують жінки, подібні до Жозіани й Ізи Барціцци? Чи зустріну я колись таку? Чи розітне мені серце блискавицею — отак, ч-щ-ш-и-к, — караючи мене за мої фантазії?
Існують, принаймні на телеекрані. Як завжди по обіді, я прокрадаюсь подивитись «Кров та пісок». Коли я бачу, з яким зачаруванням Тайрон Пауер пригортається до грудей Рити Хейворт, я розумію, що існують жінки, які навіть одягнені — у повнім озброєнні. Коли лиш вони безсоромні.
Отак, виховуватись у страху перед гріхом і ось так просто впасти до його полону. Гадаю, саме заборона так розбурхує уяву. Отож я вирішив, що для того, щоб утекти від спокус, треба позбутися цього навіяння «цнотливим вихованням». Доброчесність і гріх — бісівська хитрість, те й інше — вони взаємно посилюють одне одного. Цей здогад, може, й єретичний, уперезав мене, неначе батогом.
Я повертаюся до свого особистого світу. Прикипівши до радіо, щопообіддя чи раненько вранці насолоджуюсь музикою. Іноді симфонічний концерт передають увечері. Але моїй родині інше до смаку.
— Вимкни це скиглення, — ниє Ада, дівчисько музам зовсім не підвладне.
Якось недільного ранку зустрів дядька Ґаетано. Постарів і вже не має золотого зуба, мабуть, продав під час війни. Він добродушно питається про мої успіхи у навчанні,і тато розповідає, що наразі я дуже зацікавився музикою.
— Музикою, значить? — радісно перепитує дядько Ґаетано. — Як я тебе розумію, Ямбо. Я теж просто зачарований музикою. Геть усякою, аби музикою звалась. — Потім, на якусь мить замислившись, додає: — Хіба окрім класичної. Тоді я, звісно, вимикаю приймач.
Я виняткова особистість. Мене навічно вислали в країну філістерів. Я знову гордо поринаю в своє усамітнення.
У хрестоматії за десятий клас читаю вірші декотрих сучасних поетів і виявляю, що можна освітлятися безмірністю[247] і зустрічатися з болем життя[248], і що час по часу промінь сонця може прошити людину[249]. Я розумію не все, але мені подобається думка, що є лиш одне, що можемо тобі сказати, про те, чим ми не є, чим бути ми не хочем.
У дідовій книгарні я знайшов томик з віршами французьких символістів. Це моя Башта Слонової Кістки. Я блукаю по темних й непролазних нетрях символів[250], шукаючи на кожнім кроці de la musique avant toute chose[251], вслухаюся у тишу, розказую про несказанне, закарбовую запаморочливі миттєвості[252].
Щоб вільно поринути у світ цієї лірики, треба позбутися певних заборон. Отже, я шукаю собі нового духівника. Йду до того, про якого Джанні казав: «Людина широких поглядів». Дон Ренато бачив «Йти власним шляхом», комедію з Бінґом Кросбі, де американські католицькі отці перевдягалися у протестантських священиків і співали під звуки фортеп’яно зачарованим ними дівчатам «too-ra-loo-ra-loo-ral, too-ra-loo-ra-li».Дон Ренато, певна річ, по-американському не вдягається, але належить до нового покоління священиків у беретах, що ганяють на мотоциклах. Він не вміє грати на фортеп’яно, але має пречудову невеличку добірку джазових пластинок і вартісної літератури. Я розповідаю йому, що попередній духівник порадив мені читати Папіні, але дон Ренато зазначає, що краще, аби я читав з Папіні те, що він писав на початку свого творчого шляху, а не після зміни своїх переконань, коли пристав до фашизму. Ось такі вони — широкі погляди. Він дає мені почитати «Пропащу людину» того ж таки Папіні. Мабуть, вважає, що спокуси духовні порятують мене від спокус тілесних.
Це книжка про звіряння однієї людини, що ніколи не знала радощів дитинства, позаяк свої нещасливі дитячі роки вона прожила, як відлюдна і задумлива стара ропуха. Але це не про мене. Моє дитинство проминуло у місцині з назвою, що говорить (omen потеп[253]). Солара — означає «сонячна». Отаким і було моє дитинство — сонячним. Але за одну-єдину ніч сонце назавжди зникло з його обрію.
Жаба-відлюдниця, про яку я саме читаю, віднаходить собі рятунок, припадаючи до книжечок із зеленими, потріпаними до ниток корінцями, з широкими, просторими, захапаними сторінками. Сторінки ті до половини надірвані, вкриті патьоками від чорнила, достоту, як я. Втім, не лише на піддашші у Соларі, а й протягом усього свого подальшого життя я так ніколи й не вийшов зі своїх книг. Я це пізнав у тривалому неспанні свого сну, але пізнав лише в ту мить, яка зараз лишилась мені тільки згадкою.
Ця людина була пропаща просто від народження, але він не лише читає — до всього він ще й пише. Я теж міг би описувати своїх чудовиськ, на додачу до тих, що живуть у глибинах морських і мають безмовні щупальці. Чоловік гробить собі зір над рядками, нашкрябаними тванистою пастою з чорнильниць з густим осадом, як у турецькій каві. Там він надряпує все, чим одержимий. Він загубив собі зір ще дитиною, читаючи при світлі мерехтливої свічки, загубив його в півмороці бібліотек, коли очі його ставали червоними, як у кроля. Пишучи, чоловік одягає надпотужні окуляри, відчуваючи непогамовний страх перед сліпотою. А як не осліпне, то його розіб’є параліч: нерви у нього завжди напружені, він відчуває невідступний біль, ноги німіють, мимоволі сіпаються пальці, у голові важко. Поки він пише, величезні лінзи його окулярів торкаються сторінок.
Та зір у мене чудовий, я ганяю на велику й на ропуху не схожий. Можливо, у мене вже з’явилася моя посмішка, перед якою неможливо встояти — хоч яка мені з неї наразі користь? Утім, я не жаліюся, що люди мені не посміхаються, бо це неправда. Справа в тім, що я не можу віднайти причину посміхатися у відповідь...
Я не пропаща людина, але волів би нею стати. Книжковий шал міг би бути для мене прихистком від світу не лише у монастирських стінах, але поза їх межами. Створити новий світ, лише для мене одного. Проте я не шукаю шляхів навернення до якоїсь віри, радше я йду в протилежний від неї бік. А шукаючи віри альтернативної, я захоплююсь декадентами.
247
Перший рядок вірша «Безкінечність» італійського поета-«герметика» Джузеппе Унґаретті (1888—1970).
248
Вірш Еудженіо Монтале (1896—1981) — видатного італійського поета, лауреата Нобелівської премії з літератури 1975 року.
249
250
Перегук з віршем Шарля Бодлера «Відповідності»:
251
Поль Верлен, «Поетичне мистецтво»: