Я був абсолютно впевнений, що думками вона з кимось іншим. Час від часу перед подвір’ям ліцею з’являвся високий білявий студент. Звали його Ванні, не знаю, ім’я то було чи прізвище. І коли він мав на шиї пластир, весело-розпусним тоном розповідав усім друзям, що то у нього звичайна сифілома. Але якось він заявився на «Веспі».
Мотоцикл «Веспа» з’явився зовсім недавно. Похизуватися ним могли лише (як називав їх мій тато) дуже розбещені діти. А от для мене мати такий мотоцикл було все одно, що піти у театр і побачити там балерин у спідньому. Для мене це було гріховодництвом. Дехто сідлав «Веспу» просто біля шкільного подвір’я, а дехто їхав на площу і розводив там нескінченні теревені на паркових лавках побіля зазвичай зниділого фонтана. Хтось розповідав плітки про «будинок терпимості» й про журнали з Вандою Осіріс[267]. І ті, хто переповідав хоч щось таке, набували в очах товаришів дещо соромітної харизми.
«Веспа» у моїх очах була неподобством. Не спокусою, адже я й думати не смів, щоб мати щось подібне, а свідченням, свідченням водночас явним і непевним, того, що може статися, коли хлопець увозить дівчину, що, немов амазонка, сидить на задньому сидінні його мотоцикла. Це не був об’єкт жадання, «Веспа» була символом незадоволених бажань. Незадоволених через мою добровільну від цього відмову.
Того дня, коли я повертався з площі Мінґетті, аби, як завжди, перестріти її з подружкою дорогою додому, я побачив її, але без дівчат. Я прискорив крок, боячись, що якесь ревниве божество забере її у мене, але сталося дещо жахливіше, аж ніяк не божественне, а якщо й стосувалося воно божественності, то лише пекельної. Вона й досі стояла біля подвір’я, наче на когось чекаючи. І ось під’їхав він, Ванні, на «Веспі». Вона злізла на мотоцикл і, неначе звичним рухом, обвила руками його торс. І гайда.
У ті часи короткі спідниці майже до коліна, що були в моді в повоєнні роки, а також спідниці-дзвіночки, які так були до лиця дівчатам Ріпа Кірбі у перших американських повоєнних коміксах, поступилися місцем широким довгим спідницям, що доходили аж до середини литки.
Втім, нова мода не була більш цнотливою. Навпаки, її граційність була такою кокетливо-розпусною, елегантність такою багатообіцяючою, а надто як поділ спідниці розвівався від вітерцю, коли дівчина зникала за обрієм, обіймаючи свого кентавра.
Ті спідниці були всім — сором’язливо-звабливим гойданням від подиху вітру, спокушанням неоглядною хоругвою. «Веспа» велично віддалялася, немов корабель, що лишає у своєму кільватері шумливу піну й грайливо-міфічних дельфінів.
Того ранку вона зникла за обрієм, летячи на «Веспі», що відтоді стала для мене символом страждань і марних пристрастей.
І знову переді мною майоріє спідниця, орифлама її волосся, але знову ж таки лише зі спини.
Про це мені розповів Джанні. Протягом усіх вистав Альф’єрі, що ми колись ходили дивитися до Асті, я споглядав її потилицю. Але він забув розповісти мені — чи то я просто не дав йому на це часу, — про ще один похід до театру. До міста приїхала група, що ставила «Сірано». Це була моя перша нагода побачити театральну постановку цього ростанівського твору, тож я попрохав кількох друзів дістати квитки у партер. Я передчував надзвичайну насолоду, те, як гордо я зможу промовляти репліки у ключових сценах вистави, перш ніж ці слова вимовлять актори.
Ми прийшли загодя, мали місця у другому ряду. За кілька хвилин до початку вистави почав заповнюватися перший ряд, і виявилося, що перед нами сидітимуть дівчата. Нінетта Фоппа, Сандрина, ще кілька інших дівчат і Ліла.
Діла сиділа перед Джанні, але позаяк ми сиділи поруч, я знову мав можливість споглядати її потилицю. Втім, трохи розвернувши голову, я міг бачити її профіль (обличчя досі розпливається у квадратиках). Вони швиденько з нами привіталися, ой, ви теж тут, який збіг, та й по всьому. Як сказав Джанні, вони вважали нас ще занадто малими. Хай я був героєм з пастилкою за щокою, але для неї я був усе одно, що Джанні й Пінотто: з їхніх жартів можна посміятися, але в таких не закохуються.
Утім, мені й цього було вдосталь. Іти крок у крок із «Сірано», репліка за реплікою, й бачити її поруч себе — ось від чого я безмежно чманів, голова йшла обертом. Я гадки не маю, якою була Роксана на сцені, бо моя Роксана сиділа поруч: я бачив її зі спини, повсякчасно дивлячись на неї скоса. Мені здавалося, я відчуваю, що у виставі її найбільше розчулює (кого ж не розчулить «Сірано», від якого навіть кам’яне серце заплаче), й часто уявляв, що насправді воно розчулюється не через Сірано, а через мене і для мене. Більшого жадати я не міг: я, Сірано й вона. Всі решта — безкровна сіра юрба.
У ту мить, коли Роксана нахилилася, щоб поцілувати Сірано у чоло, я почувався з Лілою єдиним цілим. У ту мить, хай навіть не усвідомлюючи, але вона не могла мене не кохати. Врешті, Сірано чекав довгі роки, поки Роксана все зрозуміє. От і я почекаю. У той вечір я був за кілька кроків від емпірея.
Любити потилицю. І жовтий жакет любити. Жакет, у якому вона якось з’явилася на порозі школи, заллята ласкавими весняними промінчиками. Жакет, про який я писав вірші. Відтоді я не міг дивитися на жінку у жовтім жакеті без манливого хвилювання й нездоланної ностальгії.
Я лише тепер зрозумів, що саме мав на увазі Джанні: я все життя у кожній своїй любовній пригоді шукав обличчя Ліли. Я все життя сподівався зіграти разом з нею кінцеву сцену ростанівського «Сірано де Бержерака». Отже, мій напад спричинив шок від усвідомлення того, що такого права мене назавжди позбавили.
Тепер я усвідомлюю, що саме Ліла у мої шістнадцять дала мені надію забути все те, що трапилося у Дикому Яру, вона показала мені, як знову полюбити життя. Своїми кволими віршиками я замістив «Вправи у благій смерті». Ліла була поряд, я не кажу, що моя, але вона була поруч мене, з нею я (як же ж це сказати?) прожив свої ліцейські роки на підйомі, поволі примирившись з моїм дитинством. Ліла несподівано зникла, й до самого вступу до університету я спантеличено простирчав на лімбі[268], а потім, коли враз назавжди зникли символи мого дитинства — мій дід, мої батьки, — я відмовився від будь-яких спроб позитивного переосмислення. Я просто витіснив дитинство зі свого життя й розпочав усе з нуля. З одного боку, я втік у царину філології, такої втішної й підбадьорливої, написавши диплом на тему «Hypnerotomachia Poliphili», а не з історії руху Опору. А з іншого — зустрів Паолу. Але, якщо вірити Джанні, десь глибоко в мені заховалось невдоволення. Я витіснив з життя все, окрім обличчя Ліли. Я шукав його у натовпі людей, сподіваючись знову зустріти її, хоча йшов не назад, як це робиш, коли шукаєш когось померлого, а завше вперед, шукаючи, як я тепер достеменно знаю, намарне.
Проте у мого теперішнього сну є перевага: попри його раптові, лабіринтоподібні короткі замикання, я все ж чітко усвідомлюю послідовність епох. Тепер я можу блукати цим лабіринтом у обидвох напрямках, не зважаючи на стрілки-покажчики, що розставив час на моєму шляху. Моя перевага в тому, що тепер я можу прожити життя, не прямуючи вперед чи назад, і мій хід по колу може тривати цілісінький геологічний пласт; і у цьому колі, чи то на цій спіралі, Ліла повсякчасно й навічно поряд: поряд у кожну мить мого танцю принадженої бджілки, що сором’язливо кружляє навколо жовтого пилку її жакета. Вона поряд зі мною так само, як Ведмежатко Анджело, лікар Озімо, пан П’яцца, Адуся, тато й мама, дідусь. Я пам’ятаю аромати тих років, запахи страв з кухні, гармонійно й милосердно згадую жаску ніч у Дикому Яру, і Ґраньйоло згадую теж.
То такий уже я себелюбець? Паола разом з доньками чекає на мене по той бік. Саме завдяки їм я міг безболісно шукати Лілу, що повсякчас була у глибині моєї душі, цілих сорок років, усе ж не відриваючись від землі, не втрачаючи зв’язку з дійсністю. Вони вивели мене з мого замкненого світу, і хоч я блукав поміж інкунабулами й пергаментами, я все ж таки зародив нове життя. Вони страждають, а я почуваюся блаженним. Але яка ж моя в тім вина, що повернутися до них я не можу, тож чи не слушно буде мені насолоджуватися цим підвішеним станом? Настільки підвішеним, що іноді я починаю підозрювати, що між моїм теперішнім і тим моментом, коли я знову прийду до тями й опинюся там, де й був, проминуло лише кілька секунд, хоч я й прожив безмаль двадцять років свого життя. Як уві сні, коли іноді достатньо лише задрімати на хвильку, й ти вмить проживеш довгу-довгу історію.
267
268