Можливо, я й справді лежу в комі, і все це зовсім не згадки, а сон. Бувають же сни, коли видається, що це твої спомини, й ти віриш, що вони справжні, а прокинувшись, з жалем усвідомлюєш, що ті спогади були не твоїми. Нам сняться чужі спогади. Наприклад, мені часто снилося, що я нарешті повернувся в якийсь будинок, де я не був уже багато років, але куди давно варто було б повернутися, бо то наче було моє секретне помешкання, в якому я колись лишив багато своїх речей. Уві сні я пречудово пам’ятав кожен предмет меблів і кожну кімнату. Мене надзвичайно дратувало, коли я достеменно знав, що за вітальнею, у кінці коридору, що веде до лазнички, є двері, за якими знаходиться ще одна кімната. Але от ні — немає її там і близько, немов хтось замурував. Отож я просинався, сповнений бажання й ностальгії за моїм таємним сховком, та щойно підводився з ліжка, усвідомлював, що спогад належить снові, й я аж ніяк не міг пригадувати той будинок, позаяк — принаймні у моєму свідомому житті — його зроду й близько не було. Тож я часто думав, що уві сні ми заволодіваємо чужими спогадами.
Проте зроду зі мною не було такого, щоб я спав й уві сні бачив ще один сон, достоту як це відбувається зі мною наразі. Ось вам і неспростовний доказ, що я не сплю. Поза тим, у сні ж усі спогади розмиті, непевні, а я от пам’ятаю сторінку за сторінкою, картинку за картинкою, все з того, що я нагортав у Соларі за останні два місяці. Я пригадую те, що дійсно зі мною сталося.
Втім, хто ж це мені сказав, що все, про що я згадував у цьому сні, справді зі мною трапилося? Може, у моїх батьків обличчя були зовсім інші, і не було ніколи ані лікаря Озімо, ані Ведмежатка Анджело, ані ночі у Дикому Яру? Ба навіть гірше: мені наснилося, що я прокинувся у лікарні, втратив спогади, маю дружину на ім’я Паола, двійко доньок та ще й трьох онучат. Може, я ніколи не втрачав пам’яті й насправді є зовсім іншою особою (і один Бог знає, хто я є насправді) й через лихі підступи долі опинився у такому стані (чи то у комі, чи то на лімбі), а все інше — то лише образи, що виринають з туману через оптичний обман. Інакше чому все те, що я вважав своїми споминами, аж до цієї миті пронизане туманом? Отож це дійсно знак, і моє життя є сон[269]. Ну ось, я знову кидаюсь цитатами. А що як усі цитати, котрими я закидав лікаря, Паолу, Сибіллу, які промовляв сам до себе, були не витвором того ж таки невпинного сну? Не було ніякого Кардуччі, Еліота, Пасколі чи Ґюїсманса і геть усього того, що я вважав своїми енциклопедичними спогадами. Столиця Японії не Токіо, а Наполеон не лише не помер на острові Святої Єлени, а навіть і не родився. Що як усе, що існує навколо мене, — паралельний усесвіт, у якому казна-яке теперішнє й невідомо яке минуле? Що як істоти навколо мене, та й я сам, загалом ми всі, вкриті зеленою лускою і маємо по чотири вусики над своїм єдиним оком?
Стверджувати, що все зовсім по-іншому, звісно, я не можу. Бо якщо я вигадав цілий усесвіт лише у своїй голові, всесвіт, де існує не лише Паола з Сибіллою, а де була написана «Божественна комедія» і де вигадали атомну бомбу, тоді б я задіяв таку вигадкову здатність, що перевершує будь-які можливості індивіда, — бо я й досі вірю у те, що я все-таки індивід, і до того ж таки людський, а не поліп поєднаних поміж собою мізків.
А що як це все-таки Хтось показує мені фільм просто у мізках? Може, я лише мізки в якомусь розчині чи в бульйоні мікробних культур, у скляній баночці на кшталт тих, у яких плавали собачі яйця? Чи у формаліні, і хтось б’є мене розрядом, щоб я думав, що тіло у мене було справжнє і що навколо були подібні до мене істоти, коли насправді існує лише мозок і Маніпулятор. Але якби ми дійсно були лише заформаліненими мізками, чи спроможні ми усвідомлювати, що ми заформалінені мізки, чи все ж таки стверджуватимемо, що ми є дещо зовсім інше?
Якщо все саме так, тоді мені нема чого робити, як лише чекати наступних подразнень. Ідеальний глядач — проживу цілісінький свій сон, як безкінечний кіносеанс, з непохитною вірою в те, що фільм — про мене. Або не так: увесь мій сон — то лише фільм номер десятьтисячдев’ятсотдев’яностодев’ять, а всі попередні десять з гаком тисяч я вже прожив. У одному ототожнював себе з Юлієм Цезарем і перетинав Рубікон, страждаючи, як віл на бійні, через двадцять три кинджальні рани, в іншому був паном П’яцца й набивав опудало ласки, а в наступному — Ведмежатком Анджело, що без угаву питалося, чому ж його палять у грубі після стількох років шанобливої й вірної служби. Я б навіть міг бути Сибіллою, що не має спокою, питаючи себе, чи забув я наш роман. Наразі я є тимчасовим моїм «я», а назавтра я перетворюсь на динозавра, котрий переживає настання льодового періоду, що принесе йому смерть, а післязавтра обернусь на абрикосину, горобця, гієну чи тростину.
Все, не здамся без бою, хочу знати, що я і хто я. Одне лиш знаю достеменно: спогади, що виринають на початку моєї коми, чи принаймні того, що я вважаю комою, тьмяні, затуманені й схожі на мозаїку: непослідовні, непевні, розірвані на окреме шмаття, розпорошене на крихти (чому я ніяк не згадаю обличчя Ліли?). А от згадки, що я маю про Солару, про своє перебування у Мілані після повернення до тями — яскраві й зрозумілі, вибудовуються у чітку логічну послідовність. Я можу абсолютно точно визначити часові відтинки, з певністю сказавши, що Ванну на площі Каіролі я зустрів раніше, аніж побачив на ринку Кордузіо собачі яйця у формаліні. Певна річ, могло статися і так, що уві сні одні спогади мені наснилися цілком чіткими, а інші — потьмареними, але саме ця очевидна різниця наштовхує мене на одну думку: аби вижити (кумедний вислів як для того, хто вже може бути трупом), я маю знати напевне, що Ґраньйоло, Паола разом із Сибіллою, моя студія, всі події у Соларі, включно з Амалією і її історією про діда й пляшечку з рициновою олією, були справжніми спогадами мого життя. І тут ми будемо поводитися так само, як і в нормальному, звичному житті: звісно, ми можемо здогадуватись, що нас водить за носа злостивий геній-капосник, але задля того, щоб мати змогу жити далі, поводимося так, ніби все, що відбувається з нами, — то щира правда. А якщо ми дамо собі волю й почнемо сумніватися, що поза нашою свідомістю існує життя, нашому діянню гаплик, і в омані, твореній злостивим генієм-капосником, ми гепнемося зі сходів чи ґиґнемо з голоду.
Я писав свої вірші про Створіння у Соларі (що все-таки існує), але про те, що це Створіння дійсно існувало у моєму житті і що його звали Діла Саба, мені телефоном розповів Джанні. Отож, навіть у моєму сні Ведмедик Анджело може бути уявним, а от існування Ліли Саба — то є доконаний факт. З іншого боку, якщо все це дійсно лише сон, то чому б цьому сну не розщедритися й не повернути мені обличчя Ліли? Зазвичай уві сні нам являються небіжчики й кажуть виграшні номери лотереї, то чому ж саме у примарі в образі Ліли мені відмовлено? Тож, якщо мені не вдається згадати геть-чисто все, то це тому, що поза моїм сном, потойбіч, стоїть блокпост, що з якихось невідомих причин не пускає мене на інший бік.
Звісно, жодне з моїх припущень не тримається купи. Я прекрасно міг би намарити собі той блокпост, а Маніпулятор (чи то через свою злостивість, чи то навпаки через милосердя) відмовився повернути мені Лілу. Адже уві сні тобі являються добре знайомі люди, ти знаєш, хто вони, але облич не бачиш... Втім, ніщо з того, у чому я себе переконую, не витримує перевірки логікою. Але саме той факт, що я можу мислити логічно, й доводить, що я не сплю. У сні не буває логіки, а якщо ти вже спиш, то не жалієшся на нелогічність сновидіння.
Отож я приймаю за належне, що існує певний порядок речей, але мені все ж дуже кортить дізнатися, кому ж це вдарить у голову прийти у мої думки, щоб зі мною посперечатися.
Якби я лишень побачив обличчя Ліли, я б напевно знав, що вона дійсно існувала. Гадки не маю, у кого просити допомоги, тож маю діяти самотужки. Адже попросити когось поза моєю свідомістю не вийде, бо Бог чи Маніпулятор, якщо, звісно, такі існують, знаходяться поза моїм сном. А нитка із зовнішнім світом у мене розірвана. Може, звернутися до якогось приватного божества? Звісно, не такого всемогутнього, але воно принаймні було б мені вдячне, що я вдихнув у нього нове життя.
269
«Життя — це сон» — п’єса іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барки (1600—1681).