“І ніколи ти не збагнула, куди ходив Грігоре?” — повернувся в думці до розмови з матір’ю.
“Значно пізніше… Васіле теж дещо знав про це… Тоді, перед смертю… боже, як блищали у нього очі! Такі, як і твої, Павле… попелясті… “Ще трохи, — казав мені,— коли це ще зробимо, все зміниться’” Що саме він мав на меті, не знаю”…
Замислений, Павло прийшов у Анадолкіой, квартал бідноти та найубогіших татар. Ніч була темна, хоч ока виколи. Щоб не заблудитися, полічив немощені вулиці, нога поринала в пилюку, як у воду. Поволі завернув у четверту, насвистуючи “На галявині біля виноградника”. А коли почув у відповідь мелодію того ж романса, присвітив ліхтариком.
Йоргу подав йому руку. Навколишню тишу порушував тільки легенький вітерець, що шелестів листям акацій уздовж вулиці. Десь далеко лунав жіночий голос:
“Гюлсен! Гюлсен!” Потім почулося мекання осла. І знову тиша залягла непроникним муром між усім світом і тими двома постатями, що рухалися в темряві.
— Підшукали помешкання? — спитав Йоргу.
— Ми вже давно домовилися з одним перукарем. Він погодився, дати нам свою кімнату…
— А можна йому довіряти?
Павло на якусь мить замислився. Тоді заговорив, наче сам до себе:
— Це сирота, у нього було важке дитинство. Мати покинула його на сходах у церкві. Ріс по чужих людях… У тринадцять років зламав собі ногу, звісно, через примху одного багатія. Так і зостався кульгавим.
— Напевне, якийсь люмпєн-пролетар, — трохи невдоволено мовив Йоргу. — А як той будинок?
— Там багато квартирантів, завжди людно…
— Гаразд, тільки прстеж за ним…
Простували поволі, і акації шуміли так, як, шумить море, коли на ньому поєний штиль У ті дні море стояло синє-синє… Але життя не було спокійним. Важкі хмари нависли над головами людей у травні 1943 року.
Другого дня Павло, ступаючи через залізничні рейки, разом з іншими робітниками мовчки прямував до портових майстерень. Фашистські прапори з викрученим хрестам розвівались на військових суднах усіх країн, окупованих Гітлером. Крім німецьких, в порту стояли кораблі з Франції і Бельгії, з Греції і Голландії, торговельні судна, секвестровані в усіх портах, в яких побували німці, і лише де-не-де, наче недобачений гітлерівськими вартовими, самітно майорів румунський прапор.
Як і кожного ранку, погляд Павла спинився на похмурому силуеті вантажного, судна, що стояло осторонь, наче відокремлене від решти кораблів, — його, назва “Кармен” виразно біліла на чорному тлі. Шість років тому це судно, незважаючи на свій мирний вигляд, було відважним борцем і невтомно переправляло сотні.тонн боєприпасів для республіканської Іспанії. Затримане в Констанці, воно почало перевозити маслини та бринзу б бочках; потім прийшли німці і почепили на ньому свій прапор. Тепер їхні ковані чоботи гримотіли по. палубі, на якій недавно ходили борці за правду. Там, де колись лунало: “Хай живе воля!”, чулися вигуки: “Хайль Гітлер!”
Павло подивився в інший бік. Біля транспортних суден, піднятих на дерев’яних стояках, зібрався натовп, там були і діти, й моряки. Кілька чоловік, очищаючи дно кораблів од водоростей, змивали їх водою із шланга, інші взялися зішкрябувати черепашки, а решта людей збирались фарбувати готові судна. Робітників, мобілізованих у місті, було небагато, тому військові моряки і старші хлопчаки теж найнялися ремонтувати кораблі, щоб заробити якийсь гріш.
— На жаль, вони закінчать вчасно, — подумав Павло і глянув на німецькі зенітки, поставлені на даху. А тоді зайшов до майстерні.
Тільки-но розпочали роботу, як до цеху вступив німецький капітан у супроводі румунського лейтенанта і майстра Олару.
— Увага! — вигукнув лейтенант.
Робітники підняли голови, глянули на випнуті капітанові груди. Німець ще молодий. Міцно затиснувши губи, він холодно поблискував моноклем.
— An-fan-gen! — наказав капітан, ритмічними ривками розтуляючи губи, які були немов гумові. Кожен склад лунав наче постріл.
— Починай, — шепнув лейтенант.
Олару відкашлявся, а тоді взявся читати повідомлення, що транспортні судна, яким вони оце роблять загальний огляд, призначені для військового каравану. Ремонт треба закінчити вчасно. Строк — один день.
Слова майстра глухо падали в мертву тишу темного цеху. Люди біля верстатів похмуро мовчали.
— Не забувайте, маршал[5] зобов’язує вас виявити румунську гордість! — гукнув лейтенант, коли Олару скінчив. Він намагався перейняти уривисту вимову німецького капітана, але румунські слова не вкладалися в прусський ритм. — Тепер ви маєте нагоду показати свою відданість батьківщині, трону і вождеві! — Зігнувшись удвоє, віддав честь капітану, який викинув уперед руку і різко гаркнув: