О боже. Про те нещасне запитання вона вже встигла забути, їй і на думку не спадало, що може йтися саме про це.
— Це так, Ніно?
«От негідник», — подумала вона про Пьотрика, який, схоже, її заклав, а потім неохоче кивнула.
— І звідки ти про це дізналася?
Вона уявила, як говорить: «Просто дійшла висновку, наче Шерлок Голмс. Коли пан Боянович обіцяв контрольну, то глянув на портрет Ігнація Падеревського[5], а потім на альбом про французькі палаци, який я принесла до школи, аби йому віддати. Ні, зазвичай я не настільки розумна, просто тут мені пощастило».
Це була б чесна відповідь, бо Ніна цього разу не зробила нічого поганого. Утім, не могла сказати правду, не тоді, коли її слухали Лис і Сова.
Вона зважила всі «за» й «проти», вдихнула глибше, наче перед стрибком у глибоку воду.
— Я зазирнула в нотатки пана Бояновича, — знала, що у вчителя є нотатник, до якого той записує всі ідеї. — Вибачте, цього більше не станеться.
Директор сумно похитав головою.
— Не знаю, що з тобою останнім часом коїться, Ніно. Справді не знаю. Мабуть, доведеться викликати до школи твоїх батьків…
— Прошу, не треба! — у її очах з’явилися сльози. «Це неправда, — хотілося крикнути їй, — я не шахрайка». Від приниження, мабуть, боліло б менше, якби вона й справді була винна.
— Ну добре, — зітхнув директор. — Я дам тобі останній шанс. Але тебе треба покарати, тому не візьмеш участі у зборах, а підеш у двадцятий і сто разів напишеш у зошиті: «я не обманюватиму», зрозуміла?
— Так, — сказала Ніна. — Дякую.
Дівчина й справді була вдячна. Цього разу якимсь дивом вдалося проскочити повз проблеми.
Виходячи з кабінету, вона почувалася якщо не щасливою, то принаймні цілком задоволеною.
Клас номер двадцять давно вже не використовували, і ніхто не знав чому. Серед учнів ходили плітки, що до війни, коли в будинку розташовувалася поліцейська управа, тут повісився один із заарештованих, а на підлозі відтоді проступала кривава пляма, яку неможливо було затерти. Ніна на такі розповіді реагувала скептично (якщо вже він повісився, то звідки кров?), а розум підказував, що радше тут ішлося про проблеми із піччю, що постійно забивалася: тому кабінет зачинили й користувалися ним виключно як місцем, куди відсилали учнів за провини. Ніна була тут лише раз, рік тому, коли Агнешка підмовила її написати любовного листа винятково бридкому й несміливому вчителю.
Але розум розумом, а двадцятка й справді здавалася доволі похмурою. На підлозі лежав шар пилюки, крізь брудні вікна цідилося каламутне світло листопадового дня, у кутках звисали гірлянди павутиння. Три парти спереду стояли рівно, із приставленими до них стільцями, а задні громадилися одна на одній, звалені в купи, і в напівмороці нагадували огидних тварин: гігантську щетинисту стоніжку із прямокутною головою, стоніжку, яка скрутилася у кутку. Були тут і дві такі самі закурені шафки. В одній стояв акваріум, у якому — якщо нахилитися достатньо низько — ще можна було відчути слабкий сморід гнилої води; в другій мешкали вислані з біологічного залу опудала: заєць, якому хтось із учнів обірвав вуха, лис, із роздертого черева якого сипалася тирса, і сліпа видра — усі з мертвими скляними очима.
Ніна всілася за одну з чистих парт. Було холодно — двадцятий кабінет ніколи не обігрівався, але не настільки, щоб не витримати. Вона подмухала на замерзлі пальці, аби трошки їх відігріти, вийняла чорнильницю і перо. Здаля долинали звуки підготовки зборів: шум учнівських голосів, стукіт держаків прапорів, які саме розставляли в залі, «раз-два, раз-два», повторюване в мегафон.
Вона зосереджено писала при слабкому світлі брудних ламп. «Не обманюватиму, не обманюватиму». Замислилася: чи в когось з’явиться бажання це рахувати й чи цей хтось зрозуміє, що вона написала речення не сто, а, наприклад, дев’яносто дев’ять разів. Або дев’яносто вісім.
Коли вона дописала до половини, двері відчинилися і до класу увійшли Ярек та Марек, хлопці з сьомого «В», яких неодноразово карали за те, що вони залазили в учительську, підливали самогон у компот, підпалювали школу… Обом було по шістнадцять років (Яреку майже сімнадцять), а зі своїми вже помітними вусиками й зухвалими посмішками вони здавалися геть старшими, були наче пара дорослих, які чітко дають зрозуміти, що нудна наука в середній школі — не для них.
Ярек підійшов до вікна й шарпнув за ручку. Воно відчинилося із тихим рипінням, шматок засохлої фарби впав на запилене підвіконня. Марек вийняв із ранця якусь пласку квадратну річ і заховав її під светр. Ніна не встигла роздивитися, що то таке. На дівчину хлопці абсолютно не звертали уваги, наче вона була невидимкою. Тільки коли вже стояли на підвіконні й на обличчя падав дощ, Ярек озирнувся на неї.
5
Ігнацій Падеревський (1860–1941) — польський композитор і політичний діяч. Після того як Польща здобула незалежність, був призначений Юзефом Пілсудським прем’єр-міністром і як представник держави брав участь у Паризькій конференції (1919).