— Ні, це не в’язниця. Це інститут Тотенвальд.
Перш ніж вона встигла зреагувати, Сова підштовхнула її до дверей — ця жінка весь час тягнула її і штовхала, наче дівчина була лялькою винятково агресивної дитини. Вони зійшли стрімкими залізними сходами (Ніна спускалася обережно, бо сходинки були високі, а вона несла валізку й ранець), а потім завернули у вузький коридор. Дівчина намагалася зрозуміти, де вони, власне: це не міг бути звичайний будинок, бо звичайні будинки не мали таких сходів чи коридорів, у яких ледь могли розминутися двоє людей. Під стелею звивалися сплетення кабелів, уздовж стін бігли труби, колись, схоже, пофарбовані в біле, а тепер сірі й запилені.
Якась фабрика?
Сова передала її іншій жінці, худорлявій, на відміну від Сови, але з таким самим пронизливим голосом. Охоронниця — Ніна вже думала про неї як про охоронницю, а про себе як про ув’язнену — відвела її до гігантської зали. Якби це місце справді було колись фабрикою, тут можна було б літаки будувати. Уздовж стін тягнулися ліжка, поставлені одне коло одного, наче в лікарні, посередині стояли пічки, які давали більше диму, ніж тепла. У залі було повно підлітків десь Ніниного віку — дівчата ліворуч, хлопці праворуч.
— Знайди собі вільне ліжко, — кинула охоронниця. — І швидше, бо зараз ви йдете у душ.
— Ходімо, — Тамара якимось дивом виявилася поруч і підхопила подругу під лікоть. — Я зайняла тобі місце поряд.
Тільки-но Ніна кинула на ліжко валізку, худа жінка вереснула:
— Дівчата беруть рушники й ідуть за мною!
Ніна безпорадно глянула на Тамару, але та лише похитала головою.
— Роби, що вона каже, — прошепотіла тихенько.
Підлітки, яких підганяла охоронниця — десь двадцять, може, двадцять п’ять осіб, — спустилися на поверх нижче, до душової. Чи принаймні того, що трохи нагадувало душову: викладене потрісканими кахлями приміщення з дерев’яною лавкою вздовж стіни й рядами душових форсунок[7] під стелею. Не було окремих кабінок, переодягальні чи навіть шафок, у яких можна було залишити речі. Дівчата, які, схоже, вже пережили це кілька разів, без протестів знімали одяг, але деякі, як оце Ніна, здавалися шокованими.
— На що чекаєте?! — верещала жінка. — Роздягаємося, раз-два!
Ніна не пам’ятала, коли востаннє почувалася так жахливо. Плач підступав їй до горла, крізь сльози, що готові були пролитися з очей, вона ледве бачила. Пальці були наче дерев’яні палички, поки знімала синю сукню, а потім панчохи й білизну.
— Не все так погано, от побачиш, — прошепотіла Тамара, якій, схоже, не заважало те, що вона стояла голісінька у приміщенні, повному людей. Тільки дівчат, авжеж, але все одно.
Ніна схопила мило, а тоді її разом з іншими загнали під душ. Згори падали гарячі потоки, приміщення наповнилося білою, наче молоко, парою. За мить дівчина вже не чула нічого, окрім пирхання і шуму води, яка заливала їй очі, а потім мило вислизнуло з її руки, і вона нахилилася, аби знайти його між голих ніг та крапель на підлозі.
— Тримай, — Тамара знайшла слизький шматок і подала подрузі. — Швидше, бо зараз відключать воду.
Ніна абияк помилася, надто приголомшена й нещасна, аби зробити це нормально. За мить гарячі потоки зникли так швидко, як і з’явилися, а кілька намилених дівчат привітали це криками протесту. Коли припинила текти тепла вода, у душовій запанував холод, а хмари вологої пари прилипали до голої шкіри, наче мокрий холодний компрес.
— Витиратися! — скомандувала худа жінка.
Ніна вперше зраділа, що підстригла волосся. З довгим вона залізно підхопила б хворобу, ідучи з душової до зали, що використовувалася як спальня.
За десять хвилин дівчина, перевдягнена в нічну сорочку, вже скрутилася під ковдрою і намагалася зігріти її теплом власного тіла. У залі погасили світло, запала тиша, в якій було чути тільки кроки охоронниці: та ходила туди й сюди. Час від часу вона покрикувала: «Не розмовляти!».
Ніна почекала, поки кроки віддаляться, і прошепотіла:
— Що це за місце?
— Ш-ш-ш… — Тамара ворухнулася на сусідньому ліжку. — Почекай хвилину.
Кроки віддалилися. Лише тоді Тамара встала й прослизнула під ковдру Ніни.
— Тепер вона нас не почує, — прошепотіла на вухо. — Видра має слух, наче заєць.
— Що це за місце? — повторила Ніна, не коментуючи зоологічної фрази. — Вони будуть нас катувати?
— Ні, думаю, що ні. Тільки питають.
— Про Маркоти?
— І про них також. Як і про магію.
— Що ти їм сказала?
Тамара тихенько захихотіла.
— Щоб відвалили — а ти що думала?