— Я зовсім не маю наміру тікати. Ви ж казали, що не можна виходити за огорожу.
— А, зрозуміло, ти ж дівчина чесна, яка завжди робить, що їй говорять.
— Передусім я розсудлива, — заявила Ніна, а Лис кивнув, наче вона сказала щось очевидне. Насправді він, здавалося, був упевнений у її розумі куди більше, ніж сама Ніна.
— Тоді ми можемо без проблем домовитися. А тепер — іди вже, і якщо за п’ять хвилин повернешся до місця роботи, то я нікому не скажу, що ти тут була.
Коли вона дісталася кухні, Яцек уже почистив три чверті купи картоплі.
— Знайшла щось цікаве? — запитав.
— Недалеко звідси село, — вона схопила ножик і заходилася працювати. — Але я не знаю, чи дасть це нам бодай щось.
— Чому?
— Якщо ці люди мешкають так близько від Інституту, то напевне не захочуть проблем від когось звідси.
— Хай там що, це хоча б якийсь шанс, — хлопець був сповнений ентузіазму. — Можемо піти туди й попросити про допомогу. Може, у них є якийсь транспорт — не кажу, що машина, але хоча б віз. Ми могли б дістатися до якогось міста, а далі потягом…
П’ять наступних картоплин Ніна уявляла, як вони тікають на підводі, а добрі селяни сердечно прощаються з ними. Якась баба притискає її до великих грудей і тицяє в руки згорток зі свіжими тістечками, діти в мішковині зі сльозами на очах махають їм услід… На шостій картоплині вона отямилася й усвідомила, що це не може бути настільки просто. Не кажучи про те, що в селі вже ніхто не ходив у мішковині.
До одинадцятої вони впоралися з картоплею і взялися різати ковбасу. О першій годині настав час обіду. Тут не було їдальні, журек[8] представники працюючих груп забирали у великі термоси. Ніна за допомогою гігантського ополоника на відміряла порції, а Яцек видавав скибки хліба. Дівчина сподівалася, що від групи «B» прийде Тамара, але замість неї з’явилися симпатичний білявчик і красуня шатенка з великими очима: блондин обіймав її за плечі.
— Ви знали одне одного раніше? — запитала Ніна, наливаючи суп у термос.
Блондин кивнув.
— Ходимо до одного класу. Я Міхал, а це — Лена.
— Ніна. А тут є ще такі пари? Або й більші групи?
— Ні, наскільки нам відомо — ні, — відповіла Лена.
«Але з Маркотів нас — кілька», — подумала Ніна. І, схоже, це не означало нічого доброго.
Хотіла запитати про магічні здібності, але побоялася. Зрештою, вони і так не сказали б їй правду — не зараз, коли поблизу крутилася Миша.
Хвилин через десять, у товаристві худої дівчини в рожевому светрі, з’явився Хуберт. Ніна спершу не впізнала його. У Маркотах він удавав із себе іншого, мав пофарбоване в чорний колір волосся, а зараз вона побачила чотирнадцятирічного хлопця зі світлою, мало не білою чуприною. Разом із блідою шкірою це справило на дівчину неабияке враження — наче Хуберт був не хлопцем, а негативом хлопця. Або й привидом. У блондинистій версії її товариш з канікул здавався ще вразливішим і тендітнішим, ніж раніше.
— Де працюєш? — запитала Ніна, коли вони привіталися.
— Група «D», або ж архів. Переписуємо всілякі папірці.
— Ох, — тільки це вона й зуміла сказати. Чому, прокляття, вона викликалася йти на дурну кухню?
— Давно ти тут?
— З позавчора.
— Тебе забрали з дому чи зі школи?
— У мене вже немає дому, — драматичним тоном заявив він. Коли йшлося про декламації драматичним тоном, краще за Хуберта не було нікого. — Моя бабуся померла два тижні тому, і я втік. Боявся, що мене заберуть до сирітського будинку, тож переховувався в тітки в селі. Там мене й знайшли.
— Це, мабуть, було жахливо, — Ніні хотілося обійняти його, щоб утішити, але забракло мужності. — Тебе вже допитували?
— Двічі.
— А ти зізнався, що… ну, знаєш… — вона глянула на дівчину в рожевому светрі, яка стояла неподалік і саме брала в Яцека нерівно порізані скибки хлібу.
— Це Кася, їй можна довіряти. Ти маєш на увазі монастир у Маркотах? Питали, але я заперечував. Бо офіційно мене там не було. Ми мусимо бігти, побачимося після роботи.
Ніна задумливо кивнула. Хуберт не належав до дванадцятки, яка успадкувала після смерті Славека риси Обранця, але мав магічну силу, тож вона трохи за нього непокоїлася.
Було вже по четвертій, коли Миша нарешті дозволила їм повернутися до спільної зали (Ришека вона звільнила раніше, Ванда ще залишилася, аби допомогти з приготуванням вечері). Ніна не пам’ятала, коли востаннє почувалася такою змореною. Руки боліли від чищення, різання, січення, мішання і витирання, а очі самі собою закривалися. Інші в’язні, схоже, почувалися так само, бо коли вона йшла вздовж ліжок, то навколо бачила тільки сірі, змучені обличчя. Дехто сперечався про щось стишеними голосами, інші не мали сил навіть на розмови й просто лежали, втупившись у стелю, або спали. «Може, саме в цьому й полягала ідея, — майнула думка. — Заганяти нас так, щоби ми навіть не думали про втечу».