— Що…
— Ані слова. Ходімо до машини якомога швидше та якомога тихіше.
Дорогою плив туман. Клубочився і мерехтів сріблясто в блідому місячному світлі, а в Ніни раптом пересохло в роті. На них наче йшла гігантська біла хвиля, в якій рухалися тіні з червоними очима.
Вони прослизнули в машину — Яцек за кермо, Ніна на пасажирське сидіння. Хлопець нахилився до вуха дівчини.
— Якщо нас не почують, то пройдуть повз, — прошепотів.
— А що з ними? — вона кивнула в бік заднього сидіння, де спали Хуберт і Тамара.
— Ми не можемо їх розбудити, бо вони заговорять. Сиди тихо й не ворушися.
Ніна слухняно замовкла. Імла наближалася, у дзеркальці дівчина бачила білу стіну, що підступала до них. Мало не пискнула, коли опалесцентні[10] клуби торкнулися джипу, а потім почали обтікати його, наче річка. З неї випірнули червоноокі тіні, п’ять, може, шість високих худих фігур, що рухалися на диво ненатурально, але якось граційно — наче всі їхні суглоби згиналися у протилежний, ніж у людей, бік; наче те, що не має права існувати, — існувало. Ніна заплющила очі, а потім відкрила їх, перелякавшись, коли щось стукнуло у скло, — це була долоня з трьома пальцями, що зрослися разом, і з четвертим, товстішим, із гострим кігтем. Дівчина хотіла крикнути, але, на щастя, Яцек закрив їй рота рукою.
Постаті пройшли поряд, тягнучи за собою білий туман. Ніна відважилася зітхнути, лише коли туман порідшав, а потім зник.
— Що це було? — прошепотіла вона.
— Ш-ш-ш, вони можуть повернутися.
Дівчина підтягнула коліна до підборіддя і прикрила очі. У цілковитій тиші хвилини минали повільно. Ніна могла не боятися, що засне: вона надто перелякалась, змерзла, не кажучи вже про питання, які клубочилися в голові. Ніхто в подібній ситуації не зміг би спати. Не допомагало навіть те, що кілька днів вона ходила невиспана, а нині працювала десять годин і повіки опускалися самі… Не допомагало також і рівне дихання Тамари, Хуберта та Яцека — Яцека? — яке діяло заспокійливо…
— Уставайте, прокляття, уставайте! Ми проспали! Ніно, прокидайся!
Хтось грубо трусонув її за плече, волаючи у вухо. Дівчина розкрила склеєні сном очі. Вона змерзла, ноги задубіли — почувалася так, немов провела ніч на підлозі у крижаному вугільнику. Що гірше, їй здалося, наче трапилося щось страшне.
Вона згадала ніч і, різко сівши, вилаялася. На задньому сидінні прокидалися Тамара й Хуберт, обидва однаково перелякані. За вікном світанок уже розігнав темряву до сірості, небо на сході палало пасмами рожевого й фіолетового.
— Майже сьома, — простогнав Яцек, дивлячись на годинник.
— Це твоя вина, — сказав Хуберт. — Ти мав вартувати, а не спати!
— Я сховався в машині, бо було холодно!
— Вони зараз нас знайдуть!
— Не панікуйте, — озвалася Тамара. — Ворушіться швидше. Валимо звідси.
Підлітки виповзли з джипа змерзлі й задерев’янілі. Гілля дерев здавалося дивно затуманеним, наче вони дивилися крізь запітніле скло. Ніна навіть перелякалася, але це була лише перша паморозь, така легка, що майже непомітна.
— Куди тепер? — запитала Тамара, випускаючи з рота хмарку пари.
— На захід — чи то сюди.
— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — буркнув Яцек.
Ніна також на це сподівалася.
Друзі йшли, щомиті нервово озираючись назад, але навколо й надалі панувала тиша. Жодних звуків машин чи гавкання собак. Це здавалося трохи неправдоподібним, але вони й справді мали шанс утекти.
Ніна почекала, поки Тамара й Хуберт підуть уперед, а тоді потягнула Яцека за лікоть.
— Ти повинен мені дещо пояснити.
— Що саме?
— Не вдавай ідіота. Я маю на увазі те, що сталося вночі. Ти не думаєш, що коли нам загрожує небезпека, то ми маємо право про це знати?
— Поки немає туману, нічого ні з ким не станеться.
— Зрозуміло. А коли туман прийде, ти прочитаєш нам кілька лекцій про те, як поводитися з потворами, що в ньому криються. Прискорено, за, скажімо, п’ять секунд, щоб усі встигли зрозуміти, що робити. Ти серйозно?
— А ти не можеш просто мені довіряти? Обіцяю, що все поясню, добре?
— Напевне. Тільки невідомо, коли саме, — пробурмотіла вона вслід хлопцю, який пришвидшився, аби наздогнати Тамару й Хуберта.
Дорога ставала все вужчою, із великими вибоїнами, зарослою. Тепліло, лід під ногами перетворився на багнюку, з рота вже не виривалася пара. Ніна розстебнула пальто, Яцек і Тамара зробили те саме. Тільки Хуберт ішов зігнувшись, наче досі мерз.
— Ти впевнена, що ми йдемо у правильному напрямку? — запитала Тамара, коли дорога перетворилась на зарослу кущами стежину. — Мені так здається, що ми все більше заглиблюємося у ліс…
10
Опалесценція — розсіяння світла каламутними розчинами з утворенням його різних відтінків.