— Потім? Не розумію.
— Коли вона помре. Що ви зробите з її тілом?
— Покладемо її у морзі, в підвалі, а пізніше повернемо рідним.
— Вигадавши при цьому відповідну історію, чому їхня дочка померла, так?
Ласка стиснула губи, уже трохи роздратовано.
— Ніно, справді. Це не…
— …залежить від вас, я знаю, — вона не повинна говорити таким тоном, до того ж із єдиною людиною, яка була до неї милою.
Дівчина зітхнула, намагаючись опанувати страх і розчарування.
— Вибачте. Я знаю, що це не ваша вина.
Санітарка зітхнула.
— Якщо ти вже встала й не хочеш знову лягати, ходімо. Порозмовляємо, нікому не заважаючи.
Ласка привела Ніну в крихітну затишну комірчину з маленьким столиком, двома старими стільцями й гасницею, на якій у чайнику кипіла вода. Також тут стояли засклена шафка для ліків і ще одна, менша, в якій за склом висіли найрізноманітніші за розміром ключі.
— Вип’єш чаю? — запитала санітарка.
— Так, охоче.
— З молоком і цукром?
Ніна кивнула й уже за хвилину сиділа з кухлем у руці, над яким здіймалася пара. Чай був солодкий, із великою кількістю молока — такий, як треба. Дівчина напилася, відставила кухоль на столик. Чи може Ласка виявитися союзником? А чому б ні, вона ж була милою і — що важливіше — не намагалася, здається, ошукати. Однак санітарка й сама визнавала, що мало що може, її влада не поширювалася далі палати із хворими. Щодо Лиса — інша річ: він, схоже, мав різні… можливості.
Ніна випила ще чаю, а потім кахикнула.
— Я хочу вас про дещо запитати…
— Так? — Ласка заохочувально посміхнулася.
— Ви знаєте поручника Лиса?
— Авжеж, — Ніна заприсяглася б, що жінка трохи зарум’янилася і затріпотіла віями. — Симпатичний чоловік.
Дівчина розсудливо вирішила не занурюватися в дискусію щодо цього питання.
— А чому ти про нього питаєш? — санітарка поставила на столик коробку з масляними тістечками.
— Це дивно, але він схожий на дядька Альберта, кузена мого діда. Я вуйка ніколи не бачила, знаю його лише з фото, бо з тією частиною родини ми втратили контакт іще до війни. Тому я оце й думала…
— Чи не може він виявитися твоїм родичем?
— Далеким родичем, — про всяк випадок уточнила Ніна. — Але мій тато зрадів би, якби виявилося, що хтось із боку дядька пережив війну. Не знаєте, як звуть поручника Лиса по-справжньому? Хоча це ж, напевне, таємниця, так?
Ласка відкусила від тістечка.
— Ми тут не знаємо справжніх прізвищ одне одного, тож навіть якби я хотіла відповісти тобі, то не змогла б. Такі правила. А поручник, з того, що я знаю, не має родини, виховувався в сирітських будинках, а одразу після війни вступив до СПМ[12]. Він дуже лояльний, відданий справі комуніст.
«Авжеж, — подумала Ніна. — Як інакше?». Що їй давала ця інформація? Було очевидно, що Лис ріс у сирітських будинках — адже він втратив усю родину. Цікаво, чи опікуни знали його історію? Знали, що його брат убив батьків сокирою? Навіть якщо й ні, то життя поручника не було легким. Але Ніна якось не могла викликати в собі співчуття.
Вона зрозуміла раптом, що Лис мав фальшиве не лише прізвище: Даніель — це ж єврейське ім’я, і малоймовірно, щоби жінка з малого села назвала так свого сина. Тепер це вже не мало великого значення, але ще нещодавно християни отримували тільки порядні християнські імена, такі як Ян, Юзеф, Шимон або Антоній. Чому Лис вирішив змінити своє? І чому саме на єврейське, якщо євреї у цій новій, кращій Польщі не почувалися надто добре[13]?
Усі ці питання ані на крок не наближали Ніну до розв’язання найважливішої проблеми — чи можна довіряти поручнику. Але вона не мала часу міркувати над цим довше, бо тільки-но встигла допити чай, як до комірчини увійшли двоє молодих солдатів.
— Ми повинні взяти на допит коди 77WR і 18MAR, — заявив вищий з них.
Ніна, власне, мала сподіватися на подібне, бо отримала ж від Лиса чергову підказку. Але з якоїсь причини здавалося, що їй нічого не загрожуватиме, доки залишатиметься у шпиталі. Дівчина вже призвичаїлася до цієї думки, уже встигла повірити: принаймні на кілька днів вона в безпеці.
Тепер кинула на Ласку розпачливий погляд.
— Я не можу йти на допит, я хвора!
Санітарка заспокійливо посміхнулася.
— Мені здається, ти маєш геть непоганий вигляд. Мабуть, зможеш пройти кільканадцять кроків, а потім повернутися.
— Я погано почуваюся.
Ласка обійняла Ніну, намагаючись не придавити її вкриті синцями плечі.
— Я знаю, що ти боїшся. Але що швидше ти це пройдеш, то раніше повернешся додому, а ти ж цього хочеш, правильно?
12
Союз Польської Молоді (Związek Młodzieży Polskiej — ZMP) — молодіжна організація в Польщі, яка діяла у 1948–1957 роках; відповідник радянського комсомолу.
13
У післявоєнній Польщі зберігалося напружене ставлення до єврейського населення — попри Голокост, повстання у Варшавському гетто і концтабори, які нацисти створили на території Польщі. У 1946 році у м. Кельце стався антиєврейський погром, після якого з Польщі виїхало близько 60 тисяч євреїв. До 1950 року з країни виїхало близько 150 тисяч євреїв.