— Я можу тебе дещо запитати?
— Авжеж, — Тамара зручно простяглася на ліжку. — Але я попереджую, що мого еротичного життя практично не існує. Я тільки раз цілувалася з двоюрідним братом, та й то було несерйозно.
— Я не про це, — Ніна трохи зарум’янилася.
Тамара зітхнула.
— Знаю, це був поганий дотеп. Питай.
— Ти… ти колись бачила зблизька мертву людину? Так, щоби бачити все у подробицях? Маю на увазі когось убитого, не того, хто помер через природні причини.
— Раз, під час війни, — зізналася Тамара. — Я йшла з батьком, не пам’ятаю вже, куди саме, і мені захотілося пісяти. Тож я увійшла у кущі, а він там лежав. У мундирі й з діркою в животі. І на ньому було повно мух: вони відлетіли, ледь я підійшла, на мене — така гидка чорна хмара, іще й смерділо через спеку, і… Ну, я тоді сильно перелякалася, навіть намочила труси. Мені й досі іноді сниться той солдат.
— Ти боялася б, якби знову його побачила?
— Ніно, що ти крутиш?
Дівчина трохи почервоніла.
— Я не кручу. Чи то — трохи, але, розумієш, у хорошому значенні. Я мушу впевнитися.
— У чому?
— Чому насправді загинула Кася.
Ніна лежала в темряві, рахуючи хвилини. Уже, мабуть, минула одинадцята, хоча без годинника дівчина не могла бути впевненою. У будь-якому разі лікар Ведмідь уже зробив вечірній обхід (оглянув Ніну й Тамару, пробурмотів кілька банальностей і пішов), а вони з’їли вечерю, принесену Ласкою. Стихли голоси знизу, з великої зали, де спали здорові в’язні, і весь Інститут занурився у сон.
Майже весь.
Тамара звелася на лікті.
— Ходімо? — прошепотіла.
— Так.
При скупому світлі Яцекового ліхтарика вони вдягли взуття і светри. Цієї миті Ніна благословляла матір хлопця, яка, пакуючи синову валізку, подумала не лише про теплі штани чи шарфик, а ще й про такі корисні дрібниці. Потім вони навшпиньках пішли до Ласчиної комірчини. Двері були прочинені, посередині на розкладному польовому ліжку, загорнувшись у ковдру, спала санітарка. Ніна пригадала її слова: «Коли вам щось знадобиться, можете будь-якої миті мене підняти».
— Добре, — прошепотіла Тамара. — Ти лишаєшся на варті, а я йду по ключ.
— Зможеш із однією рукою?
— Авжеж, не нервуй.
— Якщо Ласка прокинеться, скажеш, що в тебе болить живіт і що ти прийшла по краплі або по щось подібне, — додала Ніна.
Чекала в коридорі, дивлячись на світло ліхтарика, що рухалося в комірчині, і нервово підстрибувала від будь-якого шелесту. Викрадення ключів було б ідеальним завданням для спритного Яцека, але коли хлопець лежить непритомний, доводиться вірити, що вистачить і холоднокровності Тамари.
І вистачило, бо за мить дівчина випірнула з темряви, притримуючи кишеню кофти: вона була напхана й надихаюче побрязкувала.
— Не знала, який саме треба брати, тож узяла всі, — по-змовницьки прошепотіла дівчина. — Будемо обирати. Куди тепер?
— До підвалів.
Вони знайшли сходи і, присвічуючи ліхтариком, спустилися на два поверхи вниз. Попереду відкривався запилений коридор, де ліворуч бігли обсмолені труби товщиною з ногу дорослого чоловіка, а праворуч тягнулася шеренга замкнених приміщень. Зі стелі звисали голі лампочки, але ні Ніна, ні Тамара не мали наміру ризикувати й умикати світло.
— Ми ніколи не знайдемо ті, що нам потрібні, — простогнала Тамара, побачивши шеренгу дверей.
— Знайдемо, спокійно… Стривай!
— Що трапилося?
— Там хтось є, на тому кінці коридору.
— Серйозно?
— Я бачила світло ліхтарика. Вшиваємося.
Поблизу не було жодної криївки, тож їм довелося відступити назад на перший поверх, занурений у темряву, а потім сховатися за рогом, у коридорі, що вів до великої зали. Тепер вони були так близько до місця, де спали ще недавно, що легко могли почути за стінкою характерний стукіт чобіт Видри.
Минула виснажливо довга хвилина, перш ніж двері до підвалу нарешті відчинилися. З них вийшов молодий солдат. Ніна першої миті його не впізнала, бо ці хлопці в мундирах для неї були однакові. Тільки через хвилину вона усвідомила, що це той самий прищавий підліток, з яким вона їхала вантажівкою. В одній руці він тримав ліхтар, у другій — французький ключ[14]. Пішов у підвал, аби щось відремонтувати? Якщо так, то чому не увімкнув світло?
Утім, вона не мала часу над цим замислюватися, бо, ледве солдат зник зі сходів, Тамара потягнула її назад у підвал.
— Які? — запитала нетерпляче, коли вони знову стали перед рядом дверей.
— Момент.
Ніна при світлі ліхтарика оглядала замки. Деякі були заіржавілими, і їх вона одразу відкинула; інші, здавалося, принаймні час від часу відчиняли. Дівчина обрала той, де у шпарині було помітно свіжі подряпини. — Оцей. Мабуть.