Ніна нервово сковтнула слину, а потім ще раз глянула на солдатів — їхні обличчя були червоні, як у людей, котрим алкоголь сильно вдарив у голови.
— Відкриваємося! — гарикнув один.
— Кольори на трефах! — кричав інший. — У сраку собі встроми ту трійку!
Жоден не зважав на дівчину, яка стояла в коридорі. Схоже, вони не помітили б її, навіть якби вона приїхала на слоні, побрязкуючи намистом із мушель.
Ніна зітхнула, а тоді ширше відчинила таємничі двері й прослизнула всередину. Опинилася у приміщенні, яке на перший погляд здавалося звичайним кабінетом: тут стояли солідний письмовий стіл, зручне крісло, попереду — крісло куди менш зручне, наче призначене для порушника, який повинен пітніти, коли шеф, сидячи за столом, із насолодою затягується сигарою. У кутку — м’яка червона канапа і скляний столик із двома відбитками від ніжок бокалів на поверхні. Хто тут міг відпочивати? Директор Інституту? Ніна усвідомила, що навіть не знає, хто він і чи взагалі існує.
На одній зі стін висіла картина з лебедями, що пливли під мостом, на другій — портрет сонної дівчинки. Перша була більше кичувата, ніж імпресіоністська, а друга точно не вийшла з-під пензля Виспянського[16], але обидві вони, хоч як не крути, виявилися милою несподіванкою там, де Ніна думала знайти лише соцреалізм. Вона придивилася до картин, а потім перевела погляд на третю стіну — ту, що була за столом: там висіла карта Польщі. Спочатку дівчина подумала, що це звичайна карта, така, яку на уроках географії висіла у класі пані Грубєш. І тільки за мить вона помітила, що деякі території позначено червоними цятками розміром із монету в п’ять грошів. Підійшла ближче. Одна з цяток оточувала місце, де вони перебували, і була підписана «Зона 0». Інші, розкидані по всій Польщі, було позначено номерами аж до шістнадцяти. Ніна помітила, що в центрі четвірки Маркоти, і їй стало гаряче. Найпевніше, це означало, що в Польщі є шістнадцять зон, де янголи за допомогою магії змінювали реальність, а діти отримували силу. Вона знайшла на столі аркуш і олівець, а тоді почала незграбно перемальовувати карту. Коли дійшла до половини, з-за дверей долинули кроки і відгомін розмови — хтось ішов коридором, прямуючи до кабінету (або до «кімнати відпочинку», але Ніна не могла ризикувати). Вона перелякано роззирнулася: єдиним непевним укриттям був письмовий стіл. Тож Ніна пірнула під нього і стримала дихання.
Незнайомці зупинилися біля дверей, ручка легенько ворухнулася. За мить до кабінету ввійшли двоє. Ніна бачила тільки їхні черевики: одні чоловічі, інші — жіночі.
— У нас усе менше часу, — сказала жінка. — Залишилося кілька днів…
— Знаю, — у голосі чоловіка чулося роздратування. — Але що я можу зробити? Шістка підвела, у нас лишилося два коди.
— Проблема в тому, що вісімнадцятка хвора, а вісімдесят п’ять — це мала дитина, — жінка наблизилася до столу.
Серце Ніни калатало так, що вона боялася, чи не почують цей стукіт. На щастя, невідома тільки висунула шухлядку, хвилинку порпалася у ній, а потім знову пішла до дверей.
— Тоді візьмемо хворого, — рішуче промовив чоловік. — Дитина може ще трохи почекати.
— Сьогодні ввечері? — обоє уже виходили з кабінету.
Відповіді Ніна не почула, бо її заглушив тріумфальний рик молодого солдата із сусідньої кімнати.
«Я мушу попередити Хуберта», — подумала вона, але мала достатньо розуму, щоби спочатку перемалювати карту.
— Я не боюся, — заявив Хуберт, позираючи вдалечінь похмурим поглядом, який у будь-якого романтичного художника викликав би захват. — Вони можуть мене мучити й катувати, але я не боятимуся.
— Ще недавно ти удавав хворого, аби цього уникнути, — нагадала Ніна.
— Знаю, але, якщо немає іншого виходу, я мушу постати проти призначення, — він важко зітхнув, а його чубчик злетів під різким подихом, відкривши блакитні очі.
— Ти міг би вдати, що ще більше занедужав, — запропонувала Тамара. — Адже вони не заберуть тебе, якщо ти зомлієш або блюватимеш.
— Ні, — Хуберт був переконаний. — Досить із мене вдавання.
«Може, — подумала Ніна. — А може, з якоїсь незрозумілої причині ти хочеш повернутися у село». Але поки що вона це полишила й вийняла з кишені кофти аркуш.
— Навіщо ти намалювала товсту качку? — зацікавилася Тамара.
— Це не качка, це карта Польщі, — обурилася Ніна.
16
Станіслав Виспянський (1869–1907) — відомий польський поет, драматург і живописець; мав неофіційний титул «четвертого пророка» (поряд із Міцкевичем, Красіньським і Словацьким). Дитина в побутових обставинах — сюжет, який досить часто траплявся у його творчості.