— А мені здається, наче качка. Отуточки її дзьоб…
— Це Хель.
— Навіщо тобі карта Польщі? — втрутився Хуберт.
— Бо на ній позначені такі місця, як Маркоти.
— З магією? — Тамара полишила ідентифікувати «качку» і з цікавістю схилилася над картою. — Боже, аж шістнадцять?
— Точно. А це, де ми зараз, має номер нуль, дивіться.
— Цікаво, чи вони нумерували в тому порядку, як місця з’являлися? — задумався Хуберт.
— Мабуть, так, але не в цьому річ. Дивний саме «нуль». Наче це означає щось особливе, відмінне від інших. Ви так не думаєте?
— Може, просто його створили першим? — у голосі Тамари прозвучав сумнів.
— Тоді, думаю, йому дали б номер один, — Ніна поклала аркуш назад у кишеню. — Досить про це, ми маємо подумати, що скажемо ввечері лікарю.
— У тебе болить голова? — запитав Ведмідь, світячи їй в очі ліхтариком, який тримав величезною, як батон хліба, рукою.
— Ні.
— Відчуваєш часом слабкість? Нудоту?
— Ні.
— У тебе паскудна рана на лобі. Ти зомліла?
— Просто перечепилася.
Він підозріло глянув на дівчину, морщачи зрощені чорні брови.
— Хочеш повернутися до роботи?
— Якщо робитиму щось легке, то я згодна. Тут страшно нудно, — це була щира правда. Ув’язнена в мініатюрному шпиталі, Ніна аж шаліла від самої думки, що могла б зробити, якби мала трохи більше свободи.
Лікар зітхнув.
— Ну добре, здається, ніщо не стоїть на заваді, аби ти повернулася до великої зали. Тепер перейдемо до тебе, — кивнув на Тамару.
Дівчина відповіла на ідентичну серію запитань, після чого обидві пацієнтки отримали від лікаря папірці з нашкрябаними таємничими фразами.
— Сержант Сова дасть вам нове призначення, — сказав на прощання Ведмідь.
— А що з Хубертом? — відважилася запитати Ніна, коли вони вже стояли в дверях.
— Поки що залишиться. А тепер ідіть, не хочу більше вас тут бачити.
— Зможеш це прочитати? — запитала Тамара, коли вони йшли коридором.
Ніна взяла в неї аркуш, а потім порівняла його зі своїм. Здавалося, що на обох було написано те саме, хоча, зважаючи на жахливий почерк, дівчина не могла бути впевненою.
— …ове… оме… оне… Рекомендоване? Рекомендована? Далі не розумію, — сподівалася, що подальші фрази звучать: «Рекомендована легка праця», а не, наприклад, «Рекомендовано послідовний контроль, бо пацієнтки щось крутять».
Вони дісталися до зачинених дверей «кімнати відпочинку», і Ніна приклала вухо.
Зсередини не долинало жодних гучних звуків, лише шелест, наче там гортали сторінки книжки, і ще монотонне скрипіння пера, що совалося по паперу.
— Стукаємо? — Ніна глянула на подругу.
— Ти перша.
Ніна вдихнула глибше, наче перед стрибком у глибоку воду, і постукала, а коли почула жорстке «прошу», увійшла всередину.
У кімнаті сиділа Сова, яка, побачивши дівчат, підвела голову з-над списаного аркуша.
Трохи далі, біля вікна, влаштувався поручник Лис, занурений у читання.
— Ми за дорученням лікаря Ведмедя, — сказала Тамара, підсовуючи жінці свій аркуш. Ніна зробила те саме, а потім кинула зацікавлений погляд на назву книжки Лиса — цього разу це була «Анна Кареніна».
Сова роздивилася аркуші й щось пробурмотіла над ними, а Тамара непомітно копнула подругу в кісточку, кивнувши на поручника.
«Запитай його», — її губи склалися у беззвучні слова.
«Зараз?» — подумала Ніна, але в очах подруги було стільки прохання, що вона підійшла до Лиса, який тільки тепер на неї глянув.
— Вона помре, — почала дівчина трохи нахабно.
— Пробач?
— Ну, Анна. У кінці кинеться під потяг. Якщо чесно, це єдиний класний момент у книжці.
— Прикро.
Дівчина не зрозуміла, чи Лис говорить про трагічний кінець героїні, чи, може, про її власні літературні смаки.
— Я думала, що ви любите детективи.
— Я читаю все, що потрапляє мені в руки. Тобі щось треба?
Дивився на неї настільки байдуже, що в Ніни вперше прокинулися сумніви, чи насправді Лис передав їй ті фото й інструкції. А якщо не він — то хто?
— Ні, я тільки-но закінчила «Ніч у бібліотеці» й подумала, що міс Марпл, яка розв’язала справу, абсолютно нічого від цього не отримала: уся слава дісталася нерозумному інспекторові поліції. Це несправедливо. Детектив повинен отримувати нагороду, якщо вирішує загадки, правильно?
— А може, для міс Марпл нагородою було саме провадження слідства? Я колись знав бідного хлопця, який мріяв грати на скрипці. Звали його…
— Янко Музика[17]?
В очах чоловіка вона побачила знайомий уже блиск сміху, який міг виявитися й оманою, — але Ніна мала впевненість, що був справжнім. Їй удруге вдалося розсмішити поручника Лиса, і вона так само не розуміла, це добре чи погано.
17
Янко Музика — герой однойменного оповідання Г. Сенкевича, хлопець-кріпак, геніальний музикант, який загинув, так і не реалізувавши свій талант.