— Чи ви маєте якесь припущення, у який спосіб злочинцеві пощастило втекти? — запитав я.
— Жодного, — відповів Рультабій, — поки — жодного… Але щодо револьвера… Револьвер убивці не знадобився…
— Та кому ж він тоді знадобився, Боже милий?..
— Як кому? Самій панні Станжерсон.
— Я вас не розумію, — розгубився я. — Зовсім не можу збагнути…
Рультабій стенув плечима:
— Вас нічого не вразило в статті з «Матен»?
— Особливо — ні: все здалось однаково дивним…
— Ну а двері, замкнені на ключ?
— Це єдина правдоподібна деталь в усій розповіді…
— Серйозно?! А гак?
— Гак?
— Атож, гак, на який двері защепнули зсередини. Уявляєте, до яких запобіжних заходів удалася панна Станжерсон! Як на мене, вона когось остерігалася. Мало того, ані слова не кажучи татусеві Жаку, взяла його револьвер. Певно, не хотіла нікого лякати, а надто — свого батька. Те, чого боялась панна Станжерсон, сталося… Тож вона захищалась, відбулася сутичка, й панна вправно скористалася зі свого револьвера, влучивши вбивці в руку. Цим-то і пояснюються криваві відбитки чоловічої долоні на стіні та на дверях; чоловік, мабуть, навпомацки шукав виходу, щоб утекти. Але вистрілила панна не зразу, через це й не встигла ухилитися від страшного удару в праву скроню.
— То її поранено не з револьвера?
— У газеті про це не йдеться, але як на мене, то я певен: револьвер був у панни Станжерсон. Питання тепер у тому, яка ж зброя була в убивці. Рана на скроні свідчить: злочинець хотів оглушити дівчину після того, як не зумів задушити її. Знав, що на горищі мешкає татусь Жак, саме це й змусило його орудувати безшумною зброєю — кийком або молотком…
— Усе це, одначе, не пояснює нам, в який спосіб убивця вийшов із Жовтої кімнати, — нагадав я.
— Авжеж, — одказав, підводячись, Рультабій. — А позаяк це треба з’ясувати, я вирушаю до замку Гландьє. Тому й зайшов по вас, щоб ви поїхали зі мною…
— Я?!
— Так, любий друже, ви мені потрібні. «Епок» доручила мені цю справу, тож треба щонайшвидше розібратися в ній.
— Але чим я можу вам у цьому зарадити?
— Пан Робер Дарзак перебуває зараз у замку Гландьє.
— Ваша правда… Мабуть, він у безмежному розпачі…
— Мені треба з ним побалакати.
Рультабій проказав останнє речення тоном, який мене здивував.
— Хіба ви… Хіба ви сподіваєтесь почути від нього щось цікаве? — запитав я.
— Так.
Рультабій не хотів більш нічого казати. Він пройшов до вітальні, попросивши мене поквапитися.
З Дарзаком мені довелось познайомитися в суді, я був тоді секретарем метра Барб’є-Делатура і добре прислужився Дарзакові. Робер Дарзак, цей чоловік років під сорок, викладав фізику в Сорбонні і був тісно пов’язаний з родиною Станжерсонів: після семи років упадання біля панни Станжерсон він нарешті став нареченим уже немолодої (їй десь-то минало тридцять п’ятий), але надзвичайно вродливої жінки.
Одягаючись, я гукнув до вітальні, де нетерпеливився Рультабій:
— Чи не здогадуєтесь ви, до якого суспільного прошарку належить злочинець?
— Здогадуюсь, — одказав він. — Якщо не з вищого світу, то бодай людина, що стоїть на досить високому щаблі… Щоправда, це лише передчуття…
— Звідки воно?
— Та це ж ясно, як Божий день! — одказав молодик. — Брудний берет, вульгарний носовик, на підлозі — сліди грубих черевиків…
— Зрозуміло, — вигукнув я. — Ніхто не лишає за собою стільки слідів, якщо вони ведуть до істини…
— А з вас іще будуть люди, любий Сенклере! — завершив розмову Рультабій.
РОЗДІЛ III,
«Чоловік, мов тінь, пройшов крізь грати»
За півгодини ми з Рультабієм уже стояли на платформі Орлеанського вокзалу, чекаючи відходу поїзда, який мав одвезти нас до Епіне-сюр-Орж. Ми побачили там прокуратуру Корбея в особі слідчого пана де Марке та його секретаря. Вони провели ніч у Парижі, щоб бути присутніми в театрі на генеральній репетиції ревю, автором якого був сам пан де Марке, замаскувавшись скромним псевдонімом Кастігат Рідендо[2]. Пан де Марке зовні скидавсь на поважного старця. Він відзначався чемністю та галантністю, єдина його пристрасть у житті була драматургія. У суді його цікавили лише справи, які обіцяли сюжет бодай на один акт п’єси. Незважаючи на свої солідні зв’язки, що давали йому можливість претендувати на найвищі юридичні посади, він, щиро кажучи, ніколи по-справжньому не працював, головним клопотом пана де Марке був театр, його надив романтичний «Пор-Сен— Мартен» і задумливий «Одеон». Такий ідеал призвів до того, що він до похилого віку не просунувся далі слідчого, та ще в Корбеї, підписувавсь ім’ям Кастігат Рідендо під непристойно маленькою п’єскою для «Ла-Скали».