— Младенові важко буде їхати так далеко верхи, — промовив Якуб.
— Нам би тільки дістатися до Дунаю. А там купимо у волохів добру каруцу[106]…
Він запитливо глянув на воєводу. Той довго мовчав. Усі чекали, що він скаже. Порушила тишу Златка.
— Поїдемо, тату, — промовила тихо. — Однак ти не скоро повернешся в загін… А Драган — надійний байрактар…
Младен лежав з заплющеними очима на широкому ослоні, застеленому ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов’язку, і гострий біль у ранах почав поволі затухати. Воєвода думав. Довго думав. Потім замислено промовив:
— Я згоден, другарі. Врешті, наша поїздка до руснацьких воєначальників завдасть великої шкоди османам, а тому — на користь Болгарії!
Арсен полегшено зітхнув. Ось він — шлях на батьківщину!
В голові роєм завихрилися думки, гаряче закалатало серце. Невже мине якийсь місяць–другий — і він ступить на рідну землю? Невже вдихне її солонувато–гіркий полинний запах, змішаний з пахощами половіючого жита і кучерявого любистку? Принесе в Січ кошовому здання про свою мандрівку в чужі краї та вип’є з товариством ківш палючої горілки чи пінистого меду? Невже, врешті, відчинить скрипучі двері невисокої хатини над Сулою, міцно пригорне до грудей посивілу неньку, заніміє від щастя, вдивляючись у дорогі серцю обличчя сестри та дідуся?
Солодко–болючі видіння з’являлись одно за одним, пливли, мов марево, перед очима і, мов марево, миттю щезали.
Арсен часто і глибоко задихав. Примружив очі, щоб надовше затримати в уяві картини рідної землі, що зринали перед ним.
О рідна земле! Ти, як мати, — єдина і неповторна! Ти не обов’язково найкраща, найгарніша. У світі є, можливо, інші краї, сповнені чарівної краси, краї, де ласкавий шум морського прибою поєднується з ніжним співом барвистих птахів, а пахощі лавру чи магнолії — зі свіжістю грозових південних вітрів.
Та що з того?
Хай ти скромніше вбрана, хай твоя краса не така показна і не кожному впадає в вічі, але від того ти не менш рідна і люба синівському серцю, рідна земле! Ти ввійшла в нього разом з молоком матері і шумом старої верби у воротях, з квилінням чайки біля степового озерця і золотим дзвоном пшеничної ниви за селом, із звуками рідної мови та пісень вечорових дівочих. Усім цим і багато чим іншим, часто не помітним для ока, ти вросла в серце, мов дуб у землю, і нема в світі такої сили, яка вирвала б із нього одну вітчизну і вклала натомість іншу.
В годину радощів і в годину горя всі чуття і помисли наші ми віддаємо тобі, рідна земле, вітчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи спливаєш кров’ю і на пожарищах здіймаєш до неба в прокльонах і благаннях руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. І поки б’ється в грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рідна земле!
Минув місяць. Одної весняної днини, подолавши чимало труднощів і перешкод на путі, невеличкий загін вершників під’їжджав до Канева. Те, що Арсен і його товариші побачили на Правобережжі, глибоко вразило кожного. Весь край було сплюндровано. Міста розорені, села спалені. Тисячі чоловіків, жінок і дітей людолови потягли в неволю. Більшість населення втекла на Лівобережжя. Лише ближче до Дніпра, серед канівських гір, куди не ступала нога завойовника, подекуди позоставалися несплюндровані хутори. Але люди були пригнічені і з дня на день чекали біди.
Більше всіх нетерпеливилося Гриві. Він рвався до Канева. Там у нього жили старі батьки, дружина, п’ятеро дрібних діток. Радість і тривога навпереміну бентежили його душу.
— Ех, і почастую вас, браття! — вигукував він, коли був у доброму настрої. — Тільки б швидше дістатися мені додому! Весь Канів скличу! Столів наставлю на п’ятсот душ! Десять бочок горілки закуплю у шинкаря! Жебраком піду по світу, а пригощу всіх на радощах, що повернувся з неволі бусурменської!
Але минали спалене село чи містечко — він замовкав і гнівно стискував величезні, мов корчі, кулаки. І потім довго від нього не чути було й слова.
Коли перебралися через Рось, він весь час їхав попереду. А за дві версти від Канева залишив товаришів і погнав коня чвалом. Тільки на горі, звідки видно було все місто, раптом зупинився і спішився. Тут і наздогнали його друзі.
Він стояв, мов кам’яний стовп. Не поворухнувся, ні слова не промовив. Почорнів на лиці і потухлими очима дивився на ті горби, де колись стояв Канів. Тепер там чорніли згарища. Тягнуло смородом. А в небі кружляло гайвороння…