— А пана Спихальського хіба не чекатимемо? — спитав здивований Яцько.
— Спихальського нема. Він або загинув, або знову в неволі, — відповів Арсен. — Наша поїздка була дуже нещаслива, як бачите.
— Тоді рушаймо, — сказав Драган. — До вечора ми мусимо відійти звідси якомога далі…
ЧЕРНАВОДА
На третій день добралися до Гайдуцької криниці. Тут починався гайдуцький край. На перевалі їх зупинили дозорці.
— Хто? — пролунало з кущів.
Всі зупинилися. Драган вийшов наперед.
— Драган, другарі.
— Скажи паролу![72]
— Бий железото, докато є горещо! — тихо проказав хлопець.
— Так, бия се до победа! — почулося у відповідь.
З кущів вийшли два гайдуки. Один з них був велетень Ганчо. Подали Драганові руки і запитально глянули на його супутників. Драган коротко пояснив, хто вони, і додав:
— Ми поспішаємо до воєводи Младена.
— Щось трапилось?
— Так, дуже важлива справа.
Сивовусий гайдук кивнув своєму товаришеві, довгорукому велетневі, що стояв збоку.
— Ганчо, проведи їх до Петкова.
Ішли мовчки. Вже сутеніло, коли добралися до невеликого гірського села, що причаїлося в глухій ущелині серед лісів. Ганчо щосили загрюкав в одні ворота тупим кінцем списа. Оглядове віконце у брамі відчинилось, і звідти долинув сердитий голос:
— Хто там? Чого треба?
— Відчини, Савчо! Це я… хіба не впізнав? — сказав Ганчо і гримнув: — Та не кричи дуже! Розкричався!
Ворота розчинились, і стомлені подорожні зайшли на тісне, вимощене камінними плитами подвір’я. Посередині сірів чималий будинок. Сторож Савчо поволі поколивав до нього і незабаром вийшов з похмурим чолов’ягою, зарослим по самі очі чорною бородою.
— Хто такі? — спитав чолов’яга. — В якій справі? Я кмет[73] Петков.
— Ми хочемо бачити воєводу Младена, — виступив наперед Драган. — У мене важливі вісті для нього. Дайте нам їсти і коней, щоб доїхати до Чернаводи!
— Чекай, чекай, їхати не треба. Воєвода у мене. Ви його зараз побачите.
Господар завів їх до світлиці, великої похмурої кімнати, посередині якої стояв незграбний смерековий стіл. Попід стінами — широкі лави, покриті шкурами і килимами. На стінах — зброя: шаблі, ятагани, луки з сагайдаками, рушниці–яничарки та два боздугани[74] з міцними ремінними шлейками на руків’ях.
На столі, у високому мідному підсвічнику, горіла воскова свічка. Тут же стояли миски зі стравами, чарки і череп’яна сулія з вином.
За столом сидів тільки один чоловік. Драган шанобливо вклонився:
— Здравей, воєводо!
Арсен прикипів поглядом до цієї незвичайної людини, про яку так багато розповідав Якуб. Так ось який воєвода! Скоріше середній на зріст, обличчя вродливе, бліде. Густе хвилясте волосся зачесане назад, по ньому іскриться срібляста паморозь.
Воєвода рвучко схопився з місця, підняв вгору підсвічник.
— Ти, Драгане? Що трапилося? Чому ти тут?
— Біда, воєводо. Сафар–бей спалив колибу Момчила, а самого господаря забрав з собою. Боюсь…
Драган раптом замовк і сумно глянув на Марійку. В дівчини затремтіло підборіддя. Воєвода поспішив загладити промах хлопця.
— Будемо сподіватися на краще. Коли схопили Момчила?
— В суботу.
— Отже, Сафар–бей досі в Сливені, якщо не робить інших безчинств по дорозі. Ну що ж, ми дізнаємося про все і постараємося визволити Момчила.
— Спасибі, воєводо, — прошепотіла Марійка і, знесилена, опустилася на лаву.
— Господарю, — звернувся воєвода до кмета Петкова, — запрошуй другарів до вечері.
Кмет підсунув лаву до стола. Всі посідали, почали їсти.
— Ти не з балканджіїв, друже? — перегодя запитав воєвода Арсена. — Я щось не пам’ятаю твого обличчя.
— Я козак, бай Младене… З України, — відповів Арсен. — Ми тікали з турецької неволі разом з Якубом…
— Яким Якубом?
— Вашим другом по медресе Якубом Махмет–агою…
— Що–о? Ти знаєш Якуба Махмет–агу?
— Так, він мій друг.
Воєвода рвучко підвівся з–за столу. Його бліді щоки порожевіли від хвилювання.
— Подумати! Стільки років я не мав звістки про Якуба — і ось на тобі! Виявляється, він живий–здоровий і тікає разом з козаком–руснаком з турецької неволі!.. Дивина!.. Друже, ти мусиш негайно розповісти мені все, що знаєш про Якуба!