Того вівторка Лусія й Річард прокинулися від боязкого вранішнього світла в теплоті спальників, що огортала їх цілу ніч, — сплетені в один клубок так, що невідомо було, де починається один і закінчується другий, дихаючи в такт: обоє почувалися зручно в цій любові, яку щойно почали відкривати для себе. Умовності й перестороги, що доти стримували їх, впали перед дивом справжньої близькості. Коли виткнули голови, зненацька відчули холод. Калорифери погасли. Річард перший зважився вивільнитися з обіймів Лусії й устати назустріч новій днині. Він пересвідчився, що Евелін і собака досі сплять, і перш ніж підвестися, поцілував Лусію, яка посопувала поруч. Потім одягнувся, залив у калорифери пального, поставив на вогонь воду, приготував чай, відніс його жінкам — і поки ті, лежачи, пили, вивів надвір Марсело. Чоловік щось насвистував.
День обіцяв бути ясним. Буревій залишився в лихих споминах, сніг, що вкрив цілий світ, скидався на бізе, а крижаний вітер тягнув за собою неймовірні пахощі гарденій. Коли визирнуло сонце, небо — нарешті безхмарне — набуло голубого кольору незабудок. «Гарний день для твого похорону, Кетрін», — прошепотів Річард. Він почувався щасливим і бадьорим, мов цуценя. Ця радість була такою новою, що чоловік не знав її назви. Він обережно досліджував її, ледь торкався й одразу відступав, намацуючи незаймані терени свого серця. Невже він вигадав зізнання минулої ночі? І карі Лусіїні очі так близько від своїх? Може, він вигадав і її тіло в своїх руках, припалі до вуст вуста, радість, жагу й утому на шлюбному ложі з двох спальних мішків, і обійми — щодо них не мав жодних сумнівів, бо лише так міг всотувати дихання сплячої Лусії, її визивне тепло, óбрази її снів. Річард знову запитав себе, чи це і є любов, бо нове почуття відрізнялося від палючої пристрасті до Аніти, воно було мов гарячий пісок на пляжі під яскравим сонцем. Може, ця вишукана втіха і є суттю зрілої любові? Він це з’ясує, для цього ще буде час. Повернувся до будиночка з Марсело на руках, не перестаючи щось насвистувати.
Їхні харчі зменшилися до жалюгідних решток, і Річард запропонував поїхати снідати в ближче містечко, а звідти продовжити путь до Рінебека. Про виразку вже не згадував. Лусія пояснила, що в Омега-інституті обслуговуючий персонал працює потижнево, але — якщо їм поталанить — цього вівторка через недавню негоду там ще нікого не буде. Дорогу напевне розчистили, і поїздка забере години три-чотири; поспішати нема куди. Нарікаючи на холод, Лусія й Евелін виповзли зі своїх спальників і допомогли Річардові навести лад і зачинити будиночок.
Евелін, Річард, Лусія
Поки вбрані, мов полярники, їхали в «Субару» без підігріву й з двома напівпрочиненими віконцями, Річард Баумастер розповів жінкам, що за кілька місяців перед тим запросив прочитати лекцію на своєму факультеті двох експертів з переміщення нелегальних робітників. Саме цим, за словами Евелін, займалися Френк Леруа й Іван Данеску. «Нічого нового, — мовив Річард, — пропозиція й попит існували, відколи офіційно було скасовано рабство, але ніколи цей бізнес не був таким прибутковим, як зараз; це золота жила, порівнянна лише з торгівлею наркотиками та зброєю. Що суворіші закони й прикордонний контроль, то ефективніша й нещадніша організація та більші заробітки агентів, як іменували себе самі торговці людьми. Річард припускав, що Френк Леруа був зв’язковим між цими торговцями й клієнтами в США. Такі типи, як він, не бруднили рук, не знали облич і життя мігрантів, яких постачали, мов рабів, для сільського господарства, фабрик, будинків розпусти. Для нього вони були цифрами, безвісним, мізернішим за худобу, вантажем, який підлягав транспортуванню.
Леруа ховався за машкарою поважного бізнесмена. Його контора на Мангеттені, за словами Евелін, була розташована на Лексінгтон-авеню[69], там він вів справи з готовими винаймати рабів клієнтами, підтримував дружні контакти з потурачами — політиками й представниками влади, відмивав гроші й залагоджував наявні проблеми з законом. Так само, як роздобув посвідчення індіанського племені для Евелін Ортеги, міг за помірну ціну діставати фальшиві документи, проте жертви торгівлі людьми їх не потребували; вони жили під наглядом — невидимі, замовчувані — в потемках світу, де не існувало законів. Мабуть, його комісійні були високими, але ті, хто масово переміщали живий товар, платили, щоб не наражатися на ризики.