На територію Омега-інституту вони в’їхали через Лейк Драйв і проминули адміністративні будівлі, що самотньо стояли в абсолютній тиші посеред білого краєвиду. Від початку буревію тут нікого не було, дорогу не розчистили машинами, але сонце розтопило значну частину снігу, що тепер стікав брудними струмочками. Свіжих слідів шин не було. Лусія спрямувала їх до спортивного майданчика, бо пригадала, що там є ящик для зберігання м’ячів, габарити якого дозволяли покласти тіло всередину, щоб уберегти від койотів та інших хижаків. Однак Евелін здалося блюзнірством залишити Кетрін в ящику для м’ячів.
Вони доїхали до берега вузького й довгого озера, яке Лусія, навідуючись до інституту, перепливала в човні. Озеро було вкрите кригою, на яку мандрівці не наважилися ступити. Річард розумів, як непросто визначити товщину криги на око. На березі стояв навіс, тут же видніли човни й причал. Річард запропонував прив’язати до багажника «Субару» один з човнів і, їдучи вузькою дорогою вздовж берега, відтягти його кудись подалі. Вони змогли б укрити Кетрін брезентом і залишити у човні біля протилежного берега. За кілька тижнів крига скресне, човен випливе на середину озера, і жінку знайдуть. «Похорон на воді — це поетично, це схоже на обряд вікінгів», — додав він.
Річард і Лусія силкувалися розв’язати ланцюг, яким кріпився один з човнів, коли Евелін скрикнула й вказала рукою на кілька дерев, що росли неподалік.
— Що сталося? — спитав Річард, подумавши, що за ними хтось стежить.
— Ягуар! — зойкнула пополотніла Евелін.
— Це неможливо, Евелін. Вони тут не водяться.
— Я нічого не бачу, — озвалася Лусія.
— Ягуар! — повторила дівчина.
І тоді в білині лісу їм привидівся силует великого жовтого звіра, що напівобернувся й в один стрибок зник у напрямку саду. Річард запевнив жінок, що це міг бути хіба що олень або койот; у цих краях ніколи не було ягуарів, а якщо й жили колись інші великі коти, приміром, пуми чи рисі, то їх вигубили понад століття тому. Видіння було миттєве, тож Лусія й Річард сумнівалися, що бачили справжнього звіра, проте Евелін, змінившись на лиці, пішла за примарним ягуаром — легка, маленька, невагома — мовби не торкаючись землі. Вони не наважилися гукати її, бо хтось міг би почути їхні крики, й чалапали за нею, як два пінгвіни, намагаючись не послизнутися на тонкому шарі снігу.
Евелін на своїх ангельських крилах, начеб пливла дорогою повз будинок адміністрації, крамницю, книгарню, кав’ярню, а тоді залишила позаду бібліотеку, лекторій і великі будівлі їдалень. Лусія пам’ятала інститут улітку, коли тут буяла зелень, було повно квітів, птахів з барвистими грудками й золотавих білочок, а відвідувачі, мов у рапідній кінозйомці, виконували в саду стриманий танець тайцзіцюань[71], тоді як інші сновигали в індійських спідницях і чернечих сандаліях, поспішаючи на уроки й лекції; співробітники — недавні підлітки, від яких відгонило марихуаною, — перевозили на електрокарах сумки й ящики. Зимовий краєвид був пустельним і чарівним, фантастична білість створювала враження нескінченності. Будівлі стояли зачинені, з насунутими на вікна дерев’яними щитами — жодних ознак життя, ніби вже років п’ятдесят тут нікого не було. Сніг приглушав звуки природи й рипіння чобіт; Лусія й Річард простували позаду Евелін безшумно, мов уві сні. День видався ясний і було ще рано, однак їм здавалося, що їх огортає схожий на піротехнічний туман. Евелін проминула кабінки й попростувала ліворуч стежкою, що завершувалася крутими кам’яними сходами. Не вагаючись і не звертаючи уваги на кригу, почала підніматися сходинками, мовби достеменно знала, куди прямує; Лусія й Річард насилу дерлися за нею. Вони залишили позаду замерзлий фонтан і кам’яного Будду, і на верхів’ї пагорба натрапили на святилище — дерев’яний квадратний храм у японському стилі, оточений критими галереями — це було духовне серце громади.
Мандрівці зрозуміли, що Кетрін вибрала це місце. Евелін Ортега не могла знати, що тут розташоване святилище, а на снігу не було слідів звіра, якого бачила тільки вона. Шукати пояснення було не варто, і Лусія, як завжди в таких випадках, скорилася перед таїною. Річард якусь мить сумнівався, чи він, бува, не схибнувся, а тоді знизав плечима й теж упокорився. За останні два дні чоловік втратив віру в те, що начебто знав, й ілюзію, буцімто контролює себе; він переконався, що знає дуже мало, а контролює ще менше, втім така непевність більше його не лякала. У ніч зізнань Лусія сказала йому, що життя проявляється завжди, але краще проявляється тоді, коли ми приймаємо його, не опираючись. Ведена безпомильною інтуїцією чи то привидом ягуара, що втік з таємничої сельви, Евелін привела їх просто до священного місця, де Кетрін упокоїться з миром, захищена добрими духами, поки буде готова продовжити останню путь.