Після того, як Міріам, матір Евелін, подалася на північ, незламна бабуся взяла на себе турботу про неї та двох її старших братів. Евелін щойно народилася, коли її батько емігрував у пошуках роботи. Упродовж кількох років вони нічого не знали про нього, аж поки врешті до родини дійшли чутки, буцімто він живе в Каліфорнії, де мав іншу сім’ю; втім ніхто не міг цього підтвердити. Евелін було шість років, коли матір так само зникла, не попрощавшись. Міріам утекла вдосвіта: жінці забракло мужності обійняти востаннє дітей. Боялася, що сили зрадять її. Так це пояснювала онукам бабуся, коли ті починали її розпитувати, і додавала, що завдяки самопожертві матері, вони кожного дня мають що їсти, ходять до школи й отримують з Чикаго посилки з іграшками, кросівками «Nike»[9] та ласощами.
День, коли Міріам поїхала з дому, був позначений на побляклому з плином часу календарі 1998 року з рекламою кока-коли, що й досі висів на стіні в халупі Консепсьйон. Старші діти, десятирічний Грегоріо та восьмирічний Андрес, втомилися чекати повернення Міріам й задовольнялися листівками та її уривчастим голосом, який чули по телефону на пошті на Різдво та в дні народження; у тих розмовах матір завжди вибачалася, що не виконала обіцянки приїхати. Евелін і далі вірила, що одного дня матір повернеться з грошима й побудує бабусі пристойний дім. Усі троє ідеалізували матір, та найбільше Евелін, яка погано пам’ятала її лице й голос, але домислювала їх в уяві. Міріам присилала фотографії, однак з роками вона сильно змінилася: зробилася огрядною, фарбувала волосся в жовті пасма, зголила брови й просто на лобі намалювала інші, через що завжди виглядала здивованою чи переляканою.
Ортеги були не єдиною родиною, де діти росли без батьків; дві третини тутешніх школярів жили так само. Колись у пошуках роботи емігрували тільки чоловіки, але в останні роки виїздили й жінки. Отець Беніто казав, що емігранти щороку надсилають мільйони доларів, щоб підтримати свої родини, а водночас сприяють стабільності уряду та байдужості багатіїв. Мало хто з дітей закінчував школу: хлопці подавалися подалі в пошуках роботи або вплутувалися в торгівлю наркотиками й приставали до якоїсь банди; дівчата вагітніли, мусили працювати або робилися повіями. Школі бракувало коштів, і якби не місіонери-євангелісти, що підступно конкурували з отцем Беніто, бо одержували гроші з-за кордону, там не було б навіть зошитів та олівців.
Отець Беніто вмощувався зазвичай в єдиному на ціле село барі з кухлем пива, якого йому вистачало на весь вечір, щоб погомоніти з іншими завсідниками про безжальні репресії проти індіанців, що тривали тридцять років і довели край до згуби. «Усім треба давати хабара, від найповажніших політиків до останнього жандарма, то що тут говорити про злочинність», — нарікав схильний до перебільшень священик. Завжди знаходився хтось, хто пропонував парохові повернутися на батьківщину, коли тому не до вподоби Гватемала. «Що ти верзеш, нещасний, хіба я не казав тисячу разів, що моя батьківщина тут?»
У чотирнадцять років Грегоріо Ортега, старший брат Евелін, остаточно кинув школу. З іншими хлопцями вештався без діла вулицями з порожніми очима й затуманеною головою, бо вдихав випари гуми, бензину, розчинників і всього, що міг роздобути, крадучи, б’ючись і чіпляючись до дівчат. Коли це йому набридало, виходив на шосе й умовляв якогось водія вантажівки підкинути до першого-ліпшого селища, де його ніхто не знав, а потім повертався додому з лихими грошима. Коли Консепсьйон Монтої вдавалося схопити внука, вона лупцювала його, і той терпів, бо все ще залежав од старої, яка його годувала. Іноді поліцаї затримували його в гурті очманілих від наркотиків хлопчаків, і тоді Грегоріо отримував на згадку удар кийком, його зачиняли в камері, де він сидів на хлібі та воді, поки під час чергових відвідин буцегарні отець Беніто визволяв його звідти. Священик був безнадійним оптимістом і всупереч очевидним фактам зберігав віру в здатність людини виправитися. Поліцаї, пригостивши хлопця прощальним копняком, віддавали його пароху — переляканого, вкритого синцями й вошами. Баск, лаючи Грегоріо на всі заставки, саджав його до свого пікапа й віз до єдиної в селі забігайлівки, щоб нагодувати, а тим часом з єзуїтською лютістю пророкував хлопцеві жахливе життя й ранню смерть, коли той і далі поводитиметься, як скурвий син.