А от Лусія пишалася пережитими в минулому драмами й сподівалася, що її подальше життя буде цікавим. Попервах вона не вірила в щастя, яке вважала певною мірою кітчем; їй було досить почуватися більш-менш задоволеною. Річард тривалий час жив у Бразилії, де був одружений зі сластолюбною молодицею, судячи з фотографії, яку Лусія бачила, однак, здається, не заразився пишнотою ані тієї країни, ані тієї жінки. Попри свої дивацтва, Річард завжди викликав у неї симпатію. Змальовуючи його дочці, Лусія писала, що в нього легка кров: так у Чилі кажуть про людину, яка викликає симпатію несамохіть і без видимих причин. «Він дивак, Даніело, уяви — живе сам з чотирма котами. Він ще цього не знає, але, коли я поїду, йому доведеться опікуватися Марсело». Вона добре все обміркувала. Це буде болісне рішення, але ж не могла вона тягати за собою по світу старого чихуахуа.
Річард
Повернувшись надвечір додому (коли дозволяв час, велосипедом, а якщо ні — в метро), Річард Баумастер передусім опікувався чотирма котами — істотами не надто лагідними, яких він узяв у товаристві охорони тварин, щоб позбутися мишей. Це був логічний учинок, позбавлений будь-якої сентиментальності, та зрештою коти неминуче стали його друзями. Їх йому передали стерилізованими, щепленими, з чіпами під шерсткою, щоб тваринок можна було ідентифікувати на випадок, якщо ті загубляться; кожен мав своє ім’я, однак Річард задля спрощення звав їх португальськими числівниками: Ум, Дойс, Трейс, Куатру[3]. Чоловік годував їх і чистив кювету з піском, а тоді слухав новини, водночас готуючи собі вечерю на великому багатофункціональному столі на кухні. Повечерявши, грав якийсь час на роялі — іноді заради втіхи, а іноді через дисциплінованість.
Теоретично в його домі кожна річ мала своє місце й була на своєму місці, однак на практиці папери, журнали та книги розмножувалися, мов хробаки в кошмарному сні. Уранці їх завжди було більше, ніж увечері напередодні, а часом з’являлися публікації й цілі сторінки, яких він доти ніколи не бачив і навіть не здогадувався, як вони могли потрапити в дім. Після вечері Річард читав, готувався до лекцій, виправляв контрольні роботи й писав нариси на політичні теми. Своєю академічною кар’єрою він більшою мірою завдячував власній наполегливості дослідника й публіциста, ніж викладацькому покликанню; тому Річарда дивувала відданість, яку виявляли йому студенти навіть після завершення навчання. Комп’ютер Річард тримав на кухні, а принтер — у порожній кімнаті на третьому поверсі, де не було інших меблів, крім стола, на якому той стояв. На щастя, чоловік жив сам і не мусив нікому пояснювати причини такого дивного розташування офісної техніки, адже мало хто зрозумів би його рішення підніматися й спускатися сходами заради фізичного вправляння. До того ж таким чином він міг двічі подумати — з поваги до офіруваних, перетворених на папір дерев — перш ніж роздрукувати якусь дурницю.
Іноді, безсонними ночами, коли йому не вдавалося спокусити рояль і клавіші грали, що їм заманеться, Річарда змагала давня згубна пристрасть до віршування. Він витрачав на це небагато паперу: занотовував поезії від руки в шкільних зошитах у клітинку. Їх було кілька, заповнених незавершеними віршами, а ще пара розкішних записників у шкіряних палітурках, куди Річард переписував свої найкращі поезії, сподіваючись відшліфувати їх у майбутньому, яке, однак, ніколи не наставало: перспектива перечитувати їх викликала у нього спазми в животі. Він вивчав колись японську мову, щоб насолоджуватися хайку[4] в оригіналі, міг читати й розумів по-японськи, але намагатися розмовляти було б самовпевненістю. Річард вважав за честь бути поліглотом. Португальську опанував змалку з родичами по матері й удосконалив з Анітою. Певною мірою знав французьку з романтичних причин та іспанську через професійну необхідність. Його першим коханням, у дев’ятнадцять років, стала старша від нього на вісім років француженка; вони познайомилися в одному з нью-йоркських барів, і Річард подався за нею до Парижа. Пристрасть швидко охолола, але за взаємною згодою вони й далі жили разом у кімнаті на горищі розташованого в Латинському кварталі будинку, і цього часу Річардові вистачило, щоб засвоїти основи тілесної любові й французької мови, якою він говорив з жахливим акцентом. Його іспанська походила з книжок та вулиці; в усіх куточках Нью-Йорка не бракувало латиноамериканців, проте ці емігранти рідко коли розуміли вимову інституту Берліца[5], яку він колись вивчав. Річард так само не розумів їх, за винятком найнеобхідніших фраз, коли доводилося замовляти щось у ресторані. У нього склалося враження, що всі офіціанти в країні іспаномовні.
5
Створена 1878 р. у США міжнародна корпорація з надання послуг викладання іноземних мов, названа на честь її засновника Максимільяна Берліца.