Науково-дослідна кафедра історії України в Харкові, заснована Багалієм
Але в центрі моєї уваги й енергії в Харкові стоїть науково-дослідча катедра історії України. Я її організував і ввесь час науково нею керував, одколи її засновано, і до сьогодні. Вона вже має свою історію, і з нею я зв’язаний тісним міцним зв’язком; це, так би мовити, моя улюбленіша дорога дитина, хоч зараз-таки повинен додати, що її діяльність – це наслідок наукової праці її колективу як у колективних, так і в індивідуальних працях її співробітників. Моя організаційна і керівнича праця в катедрі давала мені велику втіху, і тягар її був для мене легкий і задоволящий. Організовано цю катедру в самих рамцях не самої історії України, а, так би мовити, українознавства взагалі, і в ній було 4 секції – української історії, української етнографії, українського мистецтва й історії українського письменства. На чолі всієї катедри як загальний керівник стояв я, об’єднуючи всі секції, бо їхні дисциплини мені близькі. Але з початку організації і до самої смерти своєї на чолі секції українського письменства і етнографії стояв великий і од усіх визнаний академік Сумцов – він був найближчий організатор цих двох секцій; секцією української історії керував В. О. Барвінський, секція українського мистецтва мала свого природнього організатора і керівника в особі професора С. А. Таранушенка <…>
Академіку Д. І. Багалію доручено створювати академічний Науково-дослідний інститут Тараса Шевченка
На початку 1926 року мені доручено організувати наукову установу всеукраїнського значіння – Науково-дослідчий інститут Тараса Шевченка. Мене призначено на його директора. Вироблено й затверджено статут Інституту, штати та кошторис, наукових співробітників. Розпочато вже й органічну роботу Інституту. Навколо нього скупчилися всі шевченкознавці Харкова та Київа. Завдання його дуже широкі: не тільки виучувати Шевченка та його добу, а й усеньке українське письменство ХІХ ст. До цього при ньому утворюють будинок ім. Шевченка з бібліотекою та рукописами Шевченка й інших письменників, кабінет для спеціальних студій над українським письменством перед-Шевченківської доби, по-Шевченківської й по-революційної доби. Інститут має видавати як наукові розвідки про Шевченка й інших письменників, так і їхні твори, відповідно освітлюючи їх для робітничо-селянських мас. Цьому вже покладено початок; складено першу книжку наукового органу Інституту, готуються окремі зошити і вийшла в світ за моєю загальною редакцією серія його творів з перевіреними канонічними передмовами та коментарями шевченкознавців. Інститут перебуває в Харкові, але в Києві знаходиться частина його кабінетів і чимала група постійних співробітників, провадяться й готуються праці для Інституту в цілому.
Треба нагадати тут і про Редакційний комітет для підготовки повної збірки велетня наукової думки на Україні О. О. Потебні15. Його зорганізовано за ініціативою потебніянців – мене, проф. Вєтухова і Б. О. Лезина при Науковому Кабінеті Наркомосу. Мене постановлено в йому за голову, а проф. Вєтухова за секретаря, згодом за секретаря був Б. О. Лезин. Комітет проробив дуже велику роботу, підготував до видання за редагуванням спеціалістів повну збірку праць О. О. Потебні (де було можливо, за його рукописами з відповідними коментарями). Та, на жаль, Держвидав, що з ним складено умову про видання цілої збірки, досі спромігсь видати тільки 1-й том (з 20). Том цей мав такий успіх, що треба було його передрукувати вдруге й утретє. На нараді ДВУ, куди закликано й представників од громадської української думки, я руба поставив питання про необхідність продовжувати це монументальне видання – першу повну збірку його праць, що значіння її виходить поза межі України, нею зацікавлений усенький наш Союз, уся Слов’янщина та навіть Західна Європа.
15
Александр Афанасьевич Потебня (1835 – 1891) – украинский и русский филолог-славист. Окончил Харьковский университет в 1856 г. В 1860 г. защитил магистерскую диссертацию… С 1875 г. – профессор кафедры русской словесности Харьковского университета, с 1871 г. – член-корреспондент АН. Разрабатывал вопросы теории словесности, фольклора, этнографии… На формирование его философских взглядов оказали влияние идеи А. И. Герцена, Н. Г. Чернышевского, Н. А. Добролюбова, а также И. М. Сеченова…
Особый интерес представляют взгляды Потебни на поэтический язык, природу поэзии и вообще искусства как познания. Таким образом его эстетические теории откровенно реалистичны. В поэтическом слове и соответственно в поэтических произведениях в целом Потебня выделяет три составных элемента: внешняя форма (звучание), значение (семантика) и внутренняя форма (или образ). Так в слове «подснежник» помимо прямого значения мы находим представление о цветке, растущем «под снегом». Поэтичность слова (художественное произведение) – это его образность. Внутренняя форма есть средство познания нового, но не путём научной абстракции, а подведением новых впечатлений под уже имеющийся образ.
Идеи Потебни после его смерти развивала т. н. «харьковская» школа (Д. Н. Овсянико-Куликовский и др.); их приняли теоретики символизма, в т. ч. А. Белый, указавший, что русские символисты «подписались бы» под словами Потебни. В связи с возросшим интересом к лингвистическим проблемам поэтики в последние годы наблюдается интерес и к работам Потебни в этой области. Но до сих пор отсутствует анализ поэтической концепции Потебни в свете современного состояния эстетики и теории литературы (Краткая литературная энциклопедия. Т. 5. Стб. 913 – 914).