– Та ні, – усміхнувся професор вигадливості хазяїв. Хоча… Можна було б чимось легеньким шлунок налякати. Але робити це на вокзалі… Віра забороняла. У те, що у привокзальних «харчевнях» краще не їсти. Якщо хочеш жити. І фокус весь у тому, що Лисиця хотів. Бо любив життя. Та й здоров’я своє. Куди ж без нього.
– А що за святиня? – показав на церкву ліворуч від головного входу до вокзалу. Та височіла чотирма маленькими банями й однією центральною, більшою. Крім бань, ще багато півкіл, горизонтальних і вертикальних ліній різної довжини – усіляких можливих виступів. Щедро вкриті позолотою, яка, світи зараз сонце, неодмінно б усміхалася київському гостеві окозаплющувальним сяйвом. А так… Замість неї це мав робити Ігор.
– Свято-Миколаївський храм, – відповів він. – Московського патріархату. Освячений зовсім недавно. В одинадцятому році. Ще як слід і до ладу не довели. Хочеш зайти?
– Та я ще тут не наколобродив стільки, щоб гріхи замолювати. – Лисиця пожартував. Ну, подумав, що пожартував.
Марченко думав інакше. Бо подивився з докором. Чи то так Богданові лише здалося? Усе може бути. Бачив же цю людину вперше.
– А те, що накоїв раніше, замолю в Києві. – Професор подумав, що із ситуацією розправився. Але для надійності додав: – У Володимирському соборі. Коли сам Філарет служитиме.
– Домовились, – відповів Ігор і вмостився за кермо.
Лисиця став «пасажиром». Незвично, та все одно добре. Не стовбичитиме в маршрутках. Де тебе тиснуть, штовхають з усіх боків. І «танцюють танець пінгвіна» на ногах. Твоїх. А ти тільки вчора купив білі кроси. Апокаліпсис!
Ігор рушив, пропустив чорного «Ленд Крузера», який сараєм на колесах зайняв півдороги, й почав розповідати, що зараз вони їдуть вулицею Артема. Тут, біля вокзалу, вона закінчується. Усі знають, що Артем – це партійний псевдонім Федора Сергєєва – видатного радянського діяча, одного з керівників Донецько-Криворізької республіки. Також він відомий як… журналіст…
…Вулиця Артема – головна вулиця міста. До цього вона називалася «Перша лінія»…
…Наприкінці ХІХ століття лишалася єдиною вулицею Олександрівки. Таку назву мав Донецьк до 1917 року. Потім він став називатися Юзівка. Юз – це прізвище валлійського бізнесмена Джона Юза. У 1869 році він купив за 24 тисячі фунтів стерлінгів концесію у князя Сергія Кочубея. З Кочубеєм уряд Росії підписав угоду, за якою князь зобов’язався побудувати на півдні Російської імперії завод для виготовлення залізничних рейок. Потім місто стало носити псевдонім Йосипа Джугашвілі – Сталін. До речі, Коба, тобто «безстрашний» (так його називали тільки найближчі), перед 1912 роком, коли став Сталіним, змінив майже тридцять різних поганял[7].…
…Донецьком місто почали називати 1961 року. Ну, а Сталінська область перетворилася на Донецьку…
…Вулиця Артема пролягає між вулицями Челюскінців та Університетською. Її довжина – майже десять кілометрів…
Далі пішла детальна екскурсія майже у стилі «що бачу, те й співаю». Ліворуч розташоване те, праворуч інше. Але цікаво. І – з любов’ю. Можна сміливо в гіди йти. Без хліба не залишиться.
Кінцева ж їхня зупинка – Київський проспект, 35. Готель «Містраль». Де заброньований одномісний номер «стандарт» для крутого кореспондента з Києва. Але зараз, якщо Богдан не заперечує, заїдуть у сімдесяту гімназію. Ігореві треба дещо забрати. Утомлений киянин заперечувати навіть не думав. Заїхати – то й заїхати. Без проблем. Все одно до номера його привезуть. Не тепер, то в четвер. Та й по дорозі це. Втратять лише кілька хвилин.
Лисиця знав, що словом «містраль» називається північно-західний вітер, сильний і холодний. Співали колись про нього в пісні «Вояж», нібито перекладеній із французької. Таку ж назву має й тип універсальних десантних кораблів. Інтернет підказав, що сильний і холодний північно-західний вітер інколи дме з гірського ланцюга Севенни на Середземноморське узбережжя Франції. І що три «Містралі» прийнято на озброєння військово-морськими силами Франції. Крім того, це назва французького переносного зенітно-ракетного комплексу й різновид дошки для віндсерфінгу. А ще слово «містраль» – це прізвище. Його мають лауреати Нобелівської премії з літератури – чилійська поетеса Ґабріела Містраль і провансальський поет Фредерик Містраль. Ось так. Але про те, що так називається ще й готель, де професорові пощастило (чи не пощастило – час покаже) пожити кілька днів, всесвітня павутина не знала.