Закінчивши з Інтернетом, Лисиця завів розмову про футбол. У ньому професор тямив більше, ніж у видобуванні вугілля. Про мету ж приїзду – жодного слова. Гросмейстерська пауза. Все попереду. І наговоряться ще. До болю в язиках.
Марченко вів спокійно. Професорові це подобалось. Не любив, коли смикаються за кермом. Тут же тебе не блохи ловити посаджено. Чи ще там щось, як у примовці відомій. Тут ти – для величної місії. Блюди правила. Поважай таких же рейсерів, як і сам. І люби свого залізного коня. Стань із ним одним цілим.
На розв’язці взяли праворуч. Туди йшла все та ж вулиця Артема. Проїхали ще трохи, й «лачетті» зупинилася напроти гімназії.
– Посидь, – м’яко наказав донкор. – Я швидко.
Він вистрибнув з машини й майже побіг хідником, вимощеним плиткою, до білих пластикових дверей.
Богдан почав виконувати наказ. Але й роздивлятись. Оце вона така. Сімдесята гімназія. Довга чотириповерхова цегляна будівля з пластиковими вікнами. Мабуть, іще радянських часів. Архітектура без «вибриків». Будівлю ніби трохи закопали. І вікна першого поверху видно лише наполовину. Визирають із-за невисокого парканчика. А дорога, тротуар і газон перед гімназією вище десь на метр. Над рівнем моря. І хідник за парканчиком стає містком до входу.
На дерева не поскупилися. Ще досить зелені вони. Тягнуться непроглядною стіною вздовж усієї гімназії. Ховають від цікавого ока. Щоб не зурочило? Мабуть. Краще перестрахуватися, ніж недо-…
Трава теж іще зелена. Хоч подекуди й притрушена першими жертвами осені. Вона вже заслала таємних агентів. І ті потроху змінюють усе на свій лад.
Ліворуч гімназія впирається у височенний модерний будинок. Цей звели не так давно. Технології виказують. Гармонія бетону і скла. Яка усе ж таки між цими сусідами прірва! Згадався анекдот. Поїхали радянські науковці до японських. Більше світу подивитися. Самим же показати нічого (засекречене ж усе!). От один, подолавши страх, запитав у японця: «А наскільки ми від вас відстали?» – «Назавжди…»
Подивився в дзеркало заднього огляду. «Лачетті» почав об’їжджати розмальований символікою Євро-2012 тролейбус із електронною двійкою і назвами пунктів «А» і «Б» «на лобі», між якими, як білка в колесі, мотається туди-сюди. Устиг помітити фейс невдоволеного водія. Аякже. Загородили дорогу, криворукі. Паркуються, ніби в джунглях до цього жили. Теж мені, «Крокодил Данді 2»[8].
Кинув очима на пластикові двері. Глухо. Ігоря поки не видно. Що ж він там так довго? Пустив погляд узбіччям. Той вихопив із довкілля високий і товстий рекламний стовп, на який угорі ніби сіла тарілка-НЛО. «Колона Морриса[9]», – згадав його назву. Цікаво. Чим живе столиця Донбасу у плані культури?
Вийшов. Потягнувся. Засидівся в машині. Підвів голову до неба. Життя вміє ставати чудовим. Наблизився до стовпа. Почав роздивлятися, обходячи навколо. Увесь обліплений яскравими афішами. Одна повідомляла, що Донецький академічний обласний театр ляльок запускає оновлений варіант вистав «Друзі маленької Кіті» та «Івасик-Телесик». І що двадцять першого вересня відбудеться прем’єра «Телесика». А наступного дня – і «Кіті».
«О, двадцять перше – це ж сьогодні, – подумав. – Може, сходити? – Усміхнувся. – Ще в ляльковому театрі тебе не бачили. Ще там ти фейсом не торгував».
Інша афіша, яскрава на оранжевому тлі, радувала око донеччан і гостей міста звісткою, що до них завітав із Австрії мандрівний «CIRCUS SALUTATIS». Цей уже тиждень тут. Ліворуч – акробати. Він і вона в білому. «Легкі, наче хмаринки, і спритні, наче мавпи, – Ґанг і Ґаруда». Фотограф вихопив мить, коли він тримає її за руки, а вона розкручується. Праворуч – римський легіонер в обладунках. Метальник ножів. «Суворий і нещадний приборкувач летючої смерті Айвен Вуєнс». Якраз замахнувся смертоносною зброєю в атлетичного асистента в костюмі давнього єгиптянина. Посередині – силовий жонглер з гімнастичною фігурою в блискучому одязі «працював» з такими ж блискучими металевими кулями. «Повелитель сили меткий Сагун». Унизу – дресирувальниця «різнокольорових» пуделів з довгими стрункими ногами і взагалі досконалою фігурою. «Прекрасна й добра Айжана». Довкола неї розсипались і застигли слухняні вихованці. Уважно й віддано дивляться на хазяйку. Що там вона знову захоче, щоб вони зробили?
«Теж непогано. Свіженьке. На таке точно можуть піти. Я б сам пішов. А ще краще – став би пуделем. І так само б дивився на цю красуню».
8
Один з комерційно найбільш успішних австралійських художніх фільмів. У ньому продовжено розповідь про австралійського мисливця Майкла Данді, розпочату у фільмі «Крокодил Данді». Майкл опиняється в Нью-Йорку, де ніяк не може звикнути до міського життя. Він час від часу потрапляє в смішні ситуації, бо не змінює своїх дивних для мегаполіса звичок. Фільм був лідером у радянському кінопрокаті.
9
Колона Морриса – вулична колона, що має циліндричну форму. Призначена для вивішування рекламних афіш. Носить ім’я паризького друкаря Габріеля Морриса.