Третя сповіщала, що на сцені Донецького театру опери й балету імені Анатолія Солов’яненка з третього до десятого жовтня фестивалитимуть «Зірки світового балету». І зафіксовано кілька фрагментів яскравого феєричного дійства.
«Сюди б точно непогано сходити. Зірки світового балету – те, що треба. Високе мистецтво. Такі не підведуть».
На четвертій можна було прочитати про гастролі легендарного гурту «Фристайл» у золотому складі. Палац спорту «Дружба». Сьогодні останній день. Точно не зможе піти. Треба до роботи братися. Та й ні Вадима Козаченка, ні Ніни Кірсо серед постарілих «легенд» на фото не побачив. І всю цікавість наче хап ухопив.
«Фейковий якийсь “Фристайл”. Клон? Один з багатьох? Гм… Епідемія ціла. Десять “Міражів”, дванадцять “Ласкових Маїв”… Чергове баблокосіння. Як же це все сумно…»
Наступна афіша зацікавила не дуже. У будинку культури ім. В. Куйбишева (вул. Панфілова) післязавтра о дев’ятнадцятій годині «вас збирається прокачати» молодий романтичний голос Донецька Ед Каракуця. Кількість місць обмежена. З кольорового фото на Лисицю дивився зовсім іще юний фейс упевненого (навіть нахабного) довговолосого й довготелесого хлопця. Який ще й не починав голитися.
«Що дивишся? – запитав афішного співуна Лисиця. – Ніколи професора київського не бачив? Який косить під журналіста. Отож. – Богданові захотілося дати фотозірці щигля. Але – щоб ніхто не бачив. – Не піду я на твій концерт. Хоч ти й “романтичний голос”. Хтозна, як ти там співаєш. І про що…»
А й справді. З творчістю цього вундеркіндера незнайомий. І йти, навіть суто гіпотетично, звісно, не збирався. Але найбільше добила фраза «Кількість місць обмежена».
«Ну, ясно, що обмежена, – пхикнув Лисиця. – Якби концерт відбувався на небі, а глядачі порозсідалися на хмарки, тоді – і лише тоді – кількість місць була б нескінченною. А так…»
Автоматично глянув на гімназію. І вивчення афіш закінчилося. З дверей нарешті вийшли. Але не Марченко. Струнка, з красивою фігурою жінка бальзаківського віку впевнено крокувала сірою плиткою хідника. Ішла красиво. Магнетично. Наче модель «на дифіляді». І професор прикипів очима. Забув про все на світі. Бачив тільки цю «модель». Ось вона вийшла на асфальт і, кинувши погляд на Лисицю та на секунду довше затримавшись, ніж це зробила б та, яка нічого цікавого «там» не помітила, продовжила шлях.
Богданові кольнуло в серце. Не зрозумів, що це. Чому така реакція? Незнайомка. Не така вже й молода, але гарна. Енергетична. Відчувалась нестримна харизма. Яка не залежить від віку. Хоч і сховане все те за ширмою втоми. Та Лисиці достатньо, щоб відчути. Відчув… Відчув, що в нього влучила стріла… Але – не Амура. Когось більшого й нахабнішого. І навіщо?
Поки «умлівав» від силуету Незнайомки, що все більше танув у далині, й так несподівано пережитого, з тих самих дверей устиг з’явитися Марченко. Але не сам. Із пакетом фірми «Zana» у фіолетових кольорах. Ішов швидко. Ніби відчував, що його чекали. І вже довгенько. Навіть дуже. Чи, може, просто звик ходити швидко? Щоб скрізь устигати. Але не швидкістю ходи гарантується встигання. Вийди на п’ять хвилин раніше. А не лети, ніби кінь у милі.
– Вибачайте, – сказав, наблизившись. Гм… Таки провина. – Вибач, – знову виправився донкор. – Цих жінок не переслухаєш. А якщо це ще й сестра дружини… – Марченко замучено покрутив головою. – Катерина тут учителька фізики. Вони з моєю – близнючки. Але Настя красивіша. – Ігор весело підморгнув. – Та все одно. Ніби з дружиною поговорив. Вислухав цінні вказівки на тему «Як треба жити». Бо в тебе ж голова не так варить. Чи її й зовсім нема. Твоя «законна», мабуть, така ж?
Тепер уже Марченко не помилився. В одному. Але зробив це в іншому.
– Немає законної. Тільки незаконні.
Лисиця кисло усміхнувся. Але не тому, що шкодував. Просто так вийшло.
– Щасливий, – сказав Марченко задумливо, але відразу й осікся. – Ну… я хотів сказати, що…
– Хтозна, – не дав йому закінчити Богдан. – Щастя – це ж ілюзія. Міраж. Це те, чого немає. Хоч і кожен його шукає. Та не знаходить. Бо коли починає думати, що ось уже ніби знайшов, одразу втрачає. Ілюзія ж зникає. А «ніби знайдене» щастя стає життям. Хоча життя – уже саме по собі щастя. Або майже щастя.
– Зате дружина – реальність, – закивав Марченко. – Найчастіше – приємна. Але іноді – й жорстка. Та без неї вже й не уявляю себе. Справді половинка. Навіть три чверті.
– А я не уявляю з нею. Просто… Обпікся добряче, коли молодий був[10]. Біль минув. Шрам лишився. Добрячий. І щоразу відбиває охоту. Та й звик я вже так.