– А я, ма-а-абуть, помилилася, – добила усмішкою онімілих бовдурів красуня.
– Ні-і-і, – затягнув наляканий Лисиця, – божества не помиляються. Ви прийшли правильно. У нас якраз третього й не вистачає. А пляшка шампанського на двох – це для таких аліків, як ми, – багато.
– А де ж у нас шампанське? – змило за борт Ігоря.
Та київський «донжуан», що так раптово «повстав з попелу» після дорожньої втоми, особливо цим не переймався.
– А я шампанське не п’ю, – прохромила обох, наче шампуром, брюнетка й зібралася йти. Нехай смажаться самі.
– Знайдемо й «мартині».
«Донжуан» випалював фрази, наче рубав запеклих ворогів направо й наліво. Мечем-самосіком. Подарованим казковим чарівником. А ті все насідали.
– І «мартині» теж. – Шампур із силою провернула. – Алкоголь не вживаю взагалі. Здоров’я важливіше. – Знов усміхнулася.
– Є зелений чай. «Greenfield». Із медом. – Лисиці здалося, що рятівне коло впало саме там, де треба. І потопельник опинився всередині. Тягни!
– З медом – це аргумент. – Дівчина щиро розсміялася. – Убивчий… Але… Я таки піду.
Богдан полетів у прірву. Швидко й беззвучно. Аж загуло.
Дівчина справді пішла. Гордо несучи свою шикарність. Знала ж, що чотири ока свердлять. Намагаючись прочитати, ніби щойно знайдений шумерський манускрипт.
Лисиця гупнув дверима. The end. Казки не вийшло. Навіть казочки. Реальність у це не бавиться. У неї – калькулятор. Палітра ж – у лохів. Їй ваші штучки… До лампади…
Душа спорожніла. Наче її підмели. Чи побувала податкова.
Зміна смуг.
Зебра життя.
Закон.
– А в тебе є «мартині»? – підморгнув Ігор, криво посміхнувшись.
– Немає… – Слова випали, грюкнувши об підлогу. І соломки ніхто не підстелив.
– Поважаю. – Вуха Ігоря майже з’єдналися з ротом.
– Отож, – розчаровано закивав Лисиця.
До матеріалів повертатися не хотілось. Думки лишилися за дверима. От уже ж механізм!.. Але хочеш чи не хочеш, а справи самі з місця не зрушать. Берись за рукави…
Та завадив новий стукіт. Прозвучав як знущання: неповторне двічі не повторюється.
Богдан ізнехотя відчинив. Підняв очі від підлоги, звів на «стукача» і… О боже! Винятки ніхто не скасовував. У проймі знову засяяло. Та сама «богиня» ще раз змусила серце гасати.
– Е-е-е, – почала дівчина й прошила усмішкою розгубленого бовдура навиліт, – а мед точно є?
– Ну-у-у, – заклинило Богдана. – Звісно. – Розклинення сталося різко. – Усе – по-чесному. – Розвів руки.
– Квітковий чи гречаний? – з недовірою поцікавилася «богиня».
Питання вимкнуло в голові світло. Підступно. Без попередження. Чи пробки перегоріли? Так наче ж автоматика…
– Не знаю… – Без світла в голові змогло народитися тільки це.
Дівчина задумалась. Надягнувши маску інтриганки. І що ж далі?
– Тоді – до побачення. – Красуня розвернулася й рішуче пішла.
Скарбничка, що так несподівано знайшлася, гупнула об кахляну підлогу й розлетілася на «запчастини». А всередині – порожньо…
«Найнялася чи що? – почав гнівитися професор. – Знущається тільки! Працювати не дає…»
Дверима гупнув з більшою силою. Хоча… у чому ж вони винні? Одвіркам перепало найбільше.
– Таку чаєм не заманиш, – розчаровано сказав Марченко, коли бовдур-казанова повернувся до столу. – Делікатеси тут треба вищого розряду.
– А розмова інтелектуальна вже й не цінується? – запитав Богдан для годиться, бо сам усе чудово розумів. Фраза відганяла минулим століттям. І – хронічним «ботанізмом». Найгіршим, що може трапитися із сучасним залицяльником.
Марченко похитав головою і сказав:
– Навіть з чаєм і медом на додачу. «Не той тепер Миргород…»
– «Трактор в полі дир-дир-дир»[15], – перекривив професор. Цього Ігор очікував найменше. А Лисиця з удаваним сумом додав: – Не наш сьогодні день.
– Усе ще попереду, – підморгнув донкор.
– Побачимо.
Богдан зціпив зуби і знову схилився над матеріалами. Узяв інформаційну довідку.
– Так… Ну, і хто ж там він у нас? – Почухав потилицю. – Ага. Кречет Костянтин Петрович. Двадцять вісім років. Розлучений. Власник студії тату «Rarity» й, за неофіційними даними, бару-пабу «Ричард». Жив сам. Батьки померли кілька років тому. Народився в Торезі Донецької області. Пізніше переїхали в Донецьк. Випускник сімдесятої гімназії. Гм… Навіть так? – Подивився на Ігоря. – А сестра дружини твоєї його не знає?
15
«Не той тепер Миргород…» – рядок з поеми П. Тичини «Пісня трактористки»; «Трактор в полі дир-дир-дир» – рядок з пародії на вірші Тичини.