– Євгене Миколайовичу, а що тобі підказує ситуація з виколотими очима у вбитого?
– А ти вже за той донецький випадок учепився? – Кодаковський ніби підслухав усе. Чи, може, й справді нажучив кабінет жучками?
– Не треба було? – штовхнув полковника на слизьке.
– Чому ж? – залишився на твердому той. – Твоя тема. Не крадіжка ж із сусідського балкону. І не приклад із підручника криміналістики. Тебе ж таке не «заводить»…
– Не «заводить», – погодився Лисиця. – Це точно.
– Гаразд. Тоді вмощуйся зручненько та слухай уважненько, – перетворився на «діда Панаса» офіцер. – Році в 90-му завівся був у Києві сексуальний маніяк. Він ґвалтував, убивав і виколював очі. Думав, що в очах жертв може залишитися його відображення.
– З фотоапаратом сплутав? – спробував пожартувати Богдан. Вийшло не дуже.
– Мабуть… – пропустив повз увагу Кодаковський. – Він, до речі, з підмосковної Балашихи родом. На прізвище нібито Кузнєцов чи Ковальов. Із кузнею пов’язане. Служив неподалік Києва. І вирішив тут гульнути так криваво. А потім дременув до Москви. І «фестивалив» уже там. Піймали його потім…
– А-а-а… – завів монотонну платівку професор, але не надовго. – Пригадую-пригадую. Щось тоді про це бабусі під парадними гомоніли.
– Отож… Не щастило кавалерові в коханні. А, видно, дуже хотілося. От і переступив. Звіром став. Майже вовкулакою. А! Тобі ж до них не звикати. Ще історія з тими вбивствами жінок не вщухла[2]. Молодець ти… Мені б таких слідаків…
– Я ж уже казав, – став «у третю позицію» Лисиця, – волю не міняю ні на що. Навіть на погони генеральські… А, до речі, коли вже тебе ощасливлять?
– Ти, Богдане, як дитина мала, – аж образився полковник. – Чудово ж кумекаєш, що посада в мене полковницька. Звідки ж «генералу» взятися?
– А нібито всі генерали лише за посади зірок щасливих нахапали…
– Не всі. Але… Немає стільки грошей. Та й зв’язків таких «у верхах»… А хіба я полковником не гожий?
– Та гожий, звісно, але…
– Отож-бо й воно, що «але»… – перейшов на серйозність Кодаковський. – А що там про донецький випадок уже нанюхав?
– Поки нічого. Ще не нюхав. – Лисиця ледь усміхнувся. – Тільки принюхуюсь.
– Думаєш, що схожий з «кузнецовськими»?
– Хтозна. Це поки єдине, що я можу поставити поряд.
– Івасюка ж теж знайшли з виколотими очима. Казали так. Я справи не бачив. Якщо хочеш, можу запрягти моїх орлів. Хай прошерстять архіви. Може, щось, десь, колись… Тільки з тебе пляшка.
– Та нема питань, – зрадів Лисиця. – Буде й дві. Ще й закусь. Аби лиш допомогли… «Око – дивитися». Може, причина в цьому? Ніби логічно.
– Ванґа, правда, й без очей бачила, – «штрикнув» логікою Кодаковський.
– Гм… Це точно, – погодився задумливо Богдан. – А може – ритуал який сатанинський? Цієї чортівні ж зараз повно.
– Усе може бути, – обережно мовив офіцер. – Особливо ж – коли тикаєш пальцем у небо. Без фактів це шикарне спалювання часу. Правда, результатів – як мишачих сліз. А! Згадав! Он років п’ять тому на Єреванській таке було… Жінці-слідчому підкинули в сумці голову її викраденого перед цим чоловіка з відрізаним язиком і виколотими очима. Кажуть, то була помста за розслідування справи про чорних трансплантологів. Ось так.
– Ого! Багато-таки може людина. І дивувати не перестає.
– Думаю, й не перестане, – сумно сказав полковник. – Є в душі нашій темній іще стільки всього, що не одному розумнику очкастому роботи вистачить. На ціле життя.
– Влучно, – мовив професор. – Ти, як завжди, мудрий.
– Не перехвали.
– Не буду. Ти ж мені ще потрібен.
– Здогадувався я, – почав удавано плакати Трев[3], – що ти через меркантильність свою зі мною якшаєшся… Але думав, що помилявся. А тепер…
– Актором, Євгене Миколайовичу, ти завжди був поганим. Казала ж колись незабутня Римма Леопольдівна, що талантів тобі відважено небагато, але юристом станеш непоганим.
– Помилилася мудра бабуся, – перестав удавати комедіанта Кодаковський. – Я став міліціонером.
– Та я в курсі. Але – непоганим.
– Непоганих міліціонерів не буває. Є просто міліціонери. І погані міліціонери. Все. Я сказав.
– О’кей. Не сперечатимусь… А я в Донецьк зібрався.
– Я так і думав. Де не посій, там і вродишся.
– Ти теж не перехвали.
3
«Між собою підлеглі називали Євгена Миколайовича Де Тревіль, Тревіль або, найчастіше, просто Трев. Його невисокий зріст і вміння надійно тримати численне міліцейське військо в сильних руках повністю відповідали безсмертному образу капітана королівських мушкетерів». (Див.: Васильченко В. Притулок для прудкого біса.)