– Ха! Тебе цим не зіпсуєш. Стиглий гарбуз. Із твердою скоринкою. Але перед поїздкою – забіжи. Деякі контактики підкину. Є там у мене знайомі…
– Обов’язково.
– Ну, бувай.
– Буватиму. Ти теж. Хай здоровиться.
Лисиця заховав мобільного до чорної сумки. Із написом «ARMANI». Стильний, «метросексуал».
– Оформляти відрядження? – крізь усмішку подивився на Богдана Бондаренко.
– А ще які варіанти? – втупився у «шефа» професор.
– Одружитися з бухгалтером.
– Тільки відрядження, – закрутив головою Лисиця. – Якби ж він хоч жінкою був…
– Гаразд, – потягнувся до трубки головред, – зараз передзвоню, щоб готували документи.
– Дзвони, дуче[4]…
Бондаренко подивився, але нічого не сказав. Навіть не усміхнувся. Думками він летів уже на Схід. Куди має вирушати Лисиця.
Розділ 2. Дарунок маорі
Додому повернувся щасливим власником квитка на завтрашній ранковий «Інтерситі», а також контактів капітана Онищенка О. О. з Петровського РУВС Донецька (підкинув Кодаковський) і донкора «Презумпції» Ігоря Марченка (а це вже «подарунок» від Бондаренка). Проте настрій усе ж таки мав тривожний. Перед дорогою завжди так. Хтозна, як там усе складеться. Поїздочка ж не проста. Чуже далеке місто. Нікого й нічого там не знаєш. Тільки вбивство. Виколоті очі. І таємниця, що стоїть за ними. Гм… «Усе невідоме здається величним»[5]. Хтось дуже мудро сказав. Правильно. А потім, якщо пощастить, коли ввійдеш у це невідоме з головою, – стаєш «щокатим експертом», звертаєшся до нього «на ти». Бо опиняється воно перед тобою – як на долоні. Знімає із себе паранджу, ніби Гюльчатай. Чи, швидше, ти з нього знімаєш. Але то вже таке. Деталі. Зараз же ти – сліпе кошеня. І невідомо, коли прозрієш. Та й чи прозрієш узагалі? І гори треба розсунути на шляху. Хоч і звати тебе не Вернигора…
Помивши яблука, куплені в переході у привітної бабусі, «упорав» їх одразу чотири. Такий собі легкий аперитивчик. Тепер і обідатиметься веселіше. Розправився з котлето-гречкою й салатом із прихопленої вчора на «Колібрісі»[6] городини. Запив зеленим чаєм і вмостився з ноутом на дивані. Можна поворушити звивинами. З «технічною допомогою». До вечора ще далеченько. А потім – у ліжко. Тупо «впасти у сплячку». Правда, без смоктання лапи. Добре виспатися перед дорогою – ідеальний варіант. Завтра ж рано на ноги. І кілька годин «чух-чух».
Татуюваннями до цього не цікавився. Знав, що колись їх робили в основному «на зоні» та в армії. Кустарно. Допотопним способом. І ніяким мистецтвом ніхто не вважав. Але технологізація ввірвалася й сюди, вдихнувши нове життя в забуте майже-мистецтво.
Робити собі ніколи навіть не думав. Не дуже розумів, навіщо це потрібно. Знайомство з тату не йшло далі бачених синіх малюнків на руках у старших чоловіків та імені коханої, наколотого на правиці однокласника. Щоправда, на зміну «Свєті» в його серце прийшла «Оля», а потім і «Таня». Любовний же «артефакт» залишався. І почав створювати для супермачо-героя-коханця деякі проблеми. Тоді він із болем – і явно не любовним – вивів ту «незручність». Хоч шрам таки лишився. Але без імені він став усього лиш німим доказом юнацької дурості. Хоча… Краще такий, ніж на серці.
А ще – пам’ятав байку, теж почуту в дитинстві від старших, про те, як одного радянського зека засудили до найвищої міри покарання. І от коли його поставили до стінки, він зняв сорочку, а на грудях – товариш Сталін. Енкавеесники впали в ступор: як вистрілити у «вождя всіх часів і народів»? Наказали розвернутися. Зек виконав. І тут ступор став іще глибшим. На спині – товариш Ленін. На лівому плечі з торця побачили товариша Енгельса, а на правому – товариша Маркса… Так і не розстріляли цю «вождівську картинну галерею».
Тепер же про тату треба знати набагато більше. Ситуація змушує.
Почав ганяти пошуковця. Той довго не роздумував. Навидавав стільки, аби лиш усе зміг прочитати. Володій!
І Лисиця рушив…
«…Тату – це зроблений шляхом місцевого ушкодження шкірного покриву з одночасним занесенням до підшкірної клітковини барвного пігменту перманентний малюнок на людському тілі, найчастіше наділений індивідуальним стилем. Тип, форма, розмір татуювання залежить від бажання замовника, а також специфіки побуту і світоглядних позицій соціуму. Слово “тату” (“таттау”) однією з полінезійських мов означає “малюнок”, “відзначати”, “карбувати”, “маркувати”. Видатний англійський мандрівник Джеймс Кук, опинившись на Таїті, побачив, що тіла тубільців прикрашені дивними малюнками. Повернувшись додому, він використав назву цих малюнків у звіті про свої мандрівки…
4
Дуче – 1.