Що ж конкретно являє собою кваліфікація злочину та яке наукове визначення можна дати цьому поняттю? Щоб дослідити це питання пропонуємо прослідкувати генезис проблеми кваліфікації злочинів. З історичного погляду розвиток учення про кваліфікацію злочинів можна поділити на декілька етапів:
1) стародавні часи;
2) Середньовіччя;
3) кінець XVIII — початок XX століття;
4) радянський період;
5) сучасний період.
Відомо, що основи кваліфікації злочинів були закладені ще за часів Стародавнього Риму. У працях римських юристів (приміром, у Дігестах Юстиніана) розроблялися питання, пов’язані з тлумаченням і застосуванням закону, усуненням його прогалин та суперечностей, виробленням відповідних правил оцінки діянь тощо[2]. Деякі з принципових надбань далеких часів не втратили актуальності для кваліфікації й дотепер (наприклад, прийнятними і зараз є положення, що в перекладі з латини інтерпретуються таким чином: «спеціальний закон скасовує загальний», «співучасник слідує за головним виконавцем», «у подібних справах виносяться однакові рішення» тощо).
У період Середньовіччя з його орієнтирами на інквізиційні процеси спостерігається майже повна відсутність уваги до питань кваліфікації злочинів. Головним завданням для обвинувачення в той час було не вирішення загальних питань, а лише встановлення конкретного злочинця[3]. У пошуках відступників від віри (єретиків) злочином могла бути проголошена будь-яка дія, що не відповідала релігійним канонам або інтересам феодалів. Суд не був пов’язаний з чинним правом, а міг на власний розсуд і згідно зі своїми переконаннями притягувати осіб до кримінальної відповідальності. Зрозуміло, що в період Середньовіччя проблему кваліфікації злочинів навряд чи можна було зрушити з місця.
Від кінця XVIII ст. спостерігається підйом кримінально-правової науки та виникнення різних шкіл кримінального права, зокрема, антропологічної, соціологічної та класичної (їхній внесок оцінюється сучасниками як суттєвий). Цей період припадає на епоху буржуазних революцій, становлення та розвиток ідей законності, реформування системи правосуддя тощо. Усе це посприяло створенню національних кримінальних кодексів, ретельній диференціації кримінальної відповідальності та регулюванню положень, пов’язаних із правозастосовною діяльністю. У працях видатних учених-криміналістів тих часів (Ч. Беккарія, М. Таганцева, П. Люблінського тощо) висвітлювалися питання про роль суддів у встановленні істини в кримінальних справах, значення складу злочину та вироблення чітких критеріїв у реалізації законодавчих норм[4]. На початку XX ст. правники не тільки вказували на наукові проблеми кваліфікації злочинів, а вже намагалися запропонувати конкретні шляхи їх вирішення. Іноді це призводило до численних дискусій і полеміки опонентів (Є. Васьковський, Г. Шершеневич та ін.), проте саме таким чином досягалася істина[5].
Розвиток учення про кваліфікацію злочинів у радянській науці має два періоди: перший — від 1917 р. до кінця 50-х рр. XX ст., другий — від кінця 50-х рр. XX ст. і практично до наших днів. У перші роки радянської влади ті, на кого держава покладала функцію здійснювати кримінально-правову оцінку діянь винних осіб, керувалися своєю «революційною свідомістю» та «пролетарським (селянським) походженням», тому цей процес був занадто швидким і, зазвичай, закінчувався розстрілом. Тим же розстрілом або концтаборами, переважно, закінчувалася кваліфікація злочинів під час сталінських репресій[6]. Панування тоталітарного режиму та зневага до законності аж ніяк не позитивно позначалися на розробці положень про кваліфікацію злочинів. Однак подальший розвиток історії посприяв активізації наукових пошуків у царині кваліфікації злочинів.
Перші вагомі праці з теорії кваліфікації злочинів були надруковані лише після Другої світової війни. Зумовлювалося це, щонайменше, двома чинниками: по-перше, послабленням репресійних механізмів сталінізму в колишньому СРСР і посиленням позицій громадської думки та кримінально-правової науки; по-друге, наявністю низки міжнародних зобов’язань, які взяв на себе СРСР щодо дотримання прав і свобод людини та громадянина. Однією з важливих праць на цю тему була робота професора О. Герцензона «Квалификация преступлений». Кваліфікацію злочинів О. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи того складу злочину, передбаченого кримінальним законом[7]. Найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В. Кудрявцев. На його думку, кваліфікація злочинів — це встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння й ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою[8]. Це визначення з невеликими уточненнями було підтримано й іншими вченими — А. Зелінським[9], Б. Куріновим[10], С. Тарарухіним[11].
3
Трайнин А. Н. Учение о составе преступления. — М.: Юрид. изд. Мин. юст. СССР, 1946. — С. 10.
4
Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. — М.: Юриздат, 1939. — С. 211; Таганцев Н. С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. В 2 т. Т. 1. — М.: Наука, 1994. — С. 86; Люблинский П. И. Техника, толкование и казуистика уголовного кодекса // Записки юридического факультета Петроградскаго университета. Выпуск V. — Петроград, 1917. — С. 67.
5
Васьковскій Э. В. Руководство к толкованію и примьненію законовъ. Для начинающихъ юристовъ. — М.: Изд. Бр. Башмановыхъ, 1913. — С. 4; Шершеневич Г. Ф. Общая теория права. Вып. IV. — М., 1912. — С. 702 та ін.
6
Савченко А. В., Кузнецов В. В., Штанько О. Ф. Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій. — 2-е вид., виправ, та доповн. — К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2006. — С. 286–287.
8
Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений. — М., «Юридическая литература», 1972. — С. 8.
11
Тарарухин С. А. Квалификация преступлений в судебной и следственной и судебной практике. — К.: «Юринком», 1995. — С. 8.