Німці, здобуваючи Україну, дозволили зорганізувати, як допоміжні органи, Український Центральний Комітет та допоміжну українську поліцію, бо їм було потрібно місцевої допомоги.
Структурно поліція поділялася на міську і окружну, з тим самим призначенням, берегти — мости та зернові магазини, вдержувати міський порядок, а окружна виконувала це саме по селах. Української централі, як такої, не було в Галичині, кожне місто чи станиця підлягали безпосередньо своєму зверхникові — команді “Шутцполіції”. В Райхскомісаріяті “Україна” вся допоміжна українська поліція підлягала вермахтові. Якщо на тисячу мешканців було дозволено затруднити одного поліціянта, то на Україну припадало їх до 50 тисяч. Значить, більше трьох дивізій. Де вони, що з ними сталося? Ті, що перейшли вишкіл, ішли в підпілля. Поліційні школи постачали нових старшин, і так на очах німців виростала ворожа їм невидима сила, яку нелегко було зламати. Наприклад, у львівській поліційній школі інструктори-офіцери, відкрито виступали під час лекції проти Райху. Українська поліція також саботувала службу обов’язкової праці. [41]
Безперечно, що крім усіх позитивів, були випадки, коли деякі особи допускалися неправних чи ганебних вчинків, що є притаманне одиницям усіх народів. Також не можна сказати, що вся українська допоміжна поліція підлягала чи була контрольована однією партією чи організацією, бо, як твердить в своїй праці В. Косик “перехід української охоронної поліції на бік українського опору, розширив ряди збройних груп ОУН Мельника. В цих відділах на весні 1943 року було, мабуть, від 2.000 до 3.000 чоловік”. [42]
Українськими поліціянтами також називали людей різних національностей, що були забрані до німецької служби, і надіючись на ліпше трактування, реєструвалися новоприбраним ім’ям: “Українець з під Польщі”. Тому дуже часто їх незаконні вчинки ішли на рахунок українського народу. Щоб унеможливити добру працю поліції, перевдягнуті в її однострій провокатори грабували і вбивали мирне населення, створюючи тим самим недовір’я в народі та даючи окупантові причину на звірські кари. Кілька наведених прикладів вияснюють нам, чому українська поліція завжди була пострахом і загрозою для одного чи другого окупанта. За півстоліття полиці історичної літератури з цього питання і далі ще дуже порожні.
Питання коляборації
Щоб приховати свої криваві злочини в Україні, совєтська пропаґанда несправедливо оскаржувала українських націоналістів у коляборації з німцями. Ця пропаґанда відносно дуже скоро поширилася і на Заході. Коляборантське тавро було легко причепити бездержавній українській нації, якої ніхто не обстоював, і сама, не мала можливостей.
Коляборація, як елемент практичної політики існувала і далі існуватиме, вона стара, як світ, але треба відрізняти добровільну, від примусової. Цю методу і сьогодні використовує кожна держава, яка поневолює інший народ.
Німці, володіючи правом на життя і смерть на окупованих територіях, не потребували коляборантів, а радше працюючих мирних рабів — що також можна назвати коляборацією. Вправді, український націоналізм, а головно ОУН Бандери, був недвозначною небезпекою для німців, тому, вони переслідували і нищили його. Переважно у формі, засадничій, нацисти вбивали людей неприховане і публічно, однак, щодо членів ОУН існувала інша тактика. Для прикладу нехай послужить такий наказ: “Незаперечнo встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріяті (Україна), мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і, після ґрунтовного допиту, таємно знищені як грабіжники”. [43]
Ще один документ, якого командофюрерові наказується знищити після прочитання: “Допити підтвердили, що ОУН Бандери спрямовує свої зусилля у новозайнятих околицях створити українську міліцію, призначити мерів і начальників міліції, знімати працівників, яких ОУН вважала неприйнятними, ставити на всі визначні пости довірених людей, вербувати нових членів”. [44] Таких документальних прикладів можна навести безліч, та це є зайвим, бо до тепер ще не спростовано, не доведено, що большевицька пропаґанда відносно українського націоналізму була сумнівною фальсифікацією.
Також дехто обвинувачує поліцію в коляборації з німцями та допомозі у винищуванні мирного населення. Як та коляборація виглядала, нехай, як приклад, послужить цей епізод: “В містечку Заболоття, Ратного повіту, ранньою весною 1943 року, старшина німецької поліції наказав станичному української поліції М. Карпаку допомогти йому в арештуванню жидівського населення. Коли станичний відмовився від участи, кажучи, що він не бачить жодної причини ув’язнювати невинних людей, німці забрали зброю, а всіх поліціянтів замкнули у своєму підвалі.
[41] Володимир Косик, “Україна під час другої світової війни”. Київ — Париж — Ню Йорк — Торонто, 1992. Стор. 358.