Приходилось в штабі від початку і до кінця імпровізувати. З нашою непідготовленістю стид було перед своїми і чужинцями, бо таки не мали нічого свого, і так, здається, є і по сьогоднішній день.” [51]
Очевидно, для командира було важко прийняти поразку, тим більше, що він був професійним старшиною. Відомий широким колам з Визвольних Змагань 1918-20 років, як командир славного кінного полку “Чорних Запорожців”, він уславився в боях з комуністами.
Ці дані із короткого звіту командира Дивізії дають обширні інформації не стільки про Дивізію, скільки про одну Бриґаду, про її складову силу, про її успіхи і поразки та її трагічний кінець. Очевидно, в читача виринає питання, чому командир Дивізії говорить тільки про одну Бриґаду, коли мова йде про дві, тим більше, що Дивізія не може складатися тільки з однієї Бриґади, так само, як і армія — тільки з однієї Дивізії. Питання легке, але відповідь дуже складна, бо вимагає приглянутися до тогочасних обставин та існуючого часу.
Як говорить генерал Дяченко, до Бриґади, яку він сам формував він, крім більших угрупувань добирав людей, що відповідали його вимогам як за військовою спроможністю, так і за тереторіяльним походженням. Він змагав, до того щоб бриґада була наче одна родинна сила, в якій всі підуть за одного, а один — за всіх. Треба визнати, що в цьому за короткий час він досягнув великого успіху.
Чому цього не можна було досягнути в цілій Дивізії? Тому, що Друга Бриґада формувалась на відстані 60 км. від Першої Бриґади. Здавалося б, що віддаль не велика, але в часі знищення транспортації така віддаль творила великі труднощі.
Подруге, задовільнити потреби приміщень, харчових запасів та іншого необхідного устаткування для більшого числа людей в розвалених містах не було легко дістати. Та найважливішою причиною, було те, що німці знаючи українські політичні стремління і з огляду на власну безпеку, просто не дозволяли на більші з’єднання українських військ в одному місці чи в близькому сусідстві. Це підтверджують факти в часі творення Першої Дивізії, коли зголошених добровольців, проти їх волі, приділювано до інших формацій. Не було інакше й в часі формування Другої Дивізії, коли цілі відділи під час переїзду до УНА німці силою прилучували до РОА.
За німцями все залишалось кінцеве слово. Тому важко відповісти, хто зробив рішення відносно Другої Бриґади. Генерал Шандрук у своїх споминах тільки згадує про свій жаль, що не міг зайнятися “всіми людьми”. Якщо це було рішення німецького командування — залишити Другу Бриґаду на залогу Бранденбурґу, то цікаво, якщо ген. Дяченко знав про це, то чому ж він промовчав це перед своїми земляками, що не було в його натурі.
Бо вже на початку вересня 1941 року, коли вийшовши з німецького полону, навіть ранений, він разом зі своїм сином Юрком, як доброволець, прийняв обов’язки начальника Штабу Поліської Січі, звідкіля прокладались стежки до широких і важких доріг УПА.
Про зв’язки і відношення Дяченка до підпілля і УПА подає нам цікаві інформації зв’язковий від УГВР до штабу ген. Шандрука, людина під псевдонімом “Омелько”. Його спомин починається ще від студійних днів у Варшаві, де він тоді запізнав майора Дяченка. Ми подаємо його майже в цілості і без змін.
“Студентські роки провів я у Варшаві, куди українців допускали легше, ніж до інших університетських міст в Польщі. Там, в соборі св. Марії Магдалини на Празі (так звалась ця частина Варшави) побачив колишніх українських вояків. Вони, законтрактовані старшини польської армії тримали себе безпосередньо, щиро і гідно. З одним з них — тодішнім майором Петром Дяченком — судилось мені зустрічатись багато разів. Його тверда українська свідомість, людяність і відвага не раз рятувала мені та іншим життя. Високий, стрункий, припадав трохи на ногу внаслідок інвалідства. Він любив жартувати: «Вчіться хлопці то будете добрими вояками. Війна дурнів не любить. Від дівчат тримайтесь здалека, а горілку пийте, бо то козацька справа. Тільки глядіть, розуму не пропивайте». Під час німецько-польської війни в 1939 році полк. Дяченко був ранений в боях над Німаном. Разом з іншими старшинами польської армії (близько 1000 чоловік) був інтернований на Литві, пізніше перевезений до табору старшин під Кеніґсберґом.