Про цей проміжок історичного часу — короткотривалого “вакууму”, більш логічно і правдиво написав Р. Колісник у своїй статті “Про Першу і Другу Українські Дивізії та інші назви”. Не маючи докладних інформацій він пише: “До кінця війни командиром (першої) був німецький генерал Фрітц Фрайтаґ. Які успіхи мало формування у дивізію (другу) частини під командою полковника П. Дяченка й які він мав зв’язки з ген. Шандруком, чекає вияснення”. [61] І це є правильне, бо після довгих років мовчанки ще живі свідки повинні заповнити історичний розділ з того часу.
Відносно питання про назву, чому Перша Українська Дивізія Української Національної Армії вживає в одній назві два рази “українська”, що є нелогічно, він пояснює, що “до УНА було пляновано включити також іншонаціональні дивізії зброї СС, наприклад, білоруську, яка, правдоподібно, була б називалася — перша білоруська дивізія УНА” Тут саме автор статті, мабуть, хотів трошки “надштукувати” історію, бо до сьогодні не знайдено такого рішення Штабом УНА, ані таких плянувань. Перш за все, в УНА не було жодних відділів СС-ів, тому “Дивізія Галичина” була перейменована 27 квітня 1945 року на Першу Дивізію УНА, а не на Першу Українську Дивізію УНА. Як така назва постала, важко довести, хіба треба також трохи “надштуковувати” історію назви Дивізії Правдою є, що офіційно Дивізія переіменовувалася п’ять разів від першого дня свого існування. Четвертий раз її перейменовано 12 липня 1944 року на “14. Waffen Grenadier Division der SS /Ukrainische nr. 1/”, і ця назва існувала до 27 квітня 1945 року, коли, після присяги, її названо Перша Дивізія УНА. Це вже тільки здогад, що, мабуть, після війни комбатанти взяли трошки з четвертої назви, а трошки з п’ятої й створили шосту, бо так ліпше подобалося.
Повертаючись ще раз до історичних джерел, треба визнати, що історик інж. Юрій Тис-Крохмалюк є неперевершений у своїх працях, а головно з того часу. Він з найбільшою об’єктивністю аналізує всі історичні факти, без перекручення самої правди, дарма чи вона буде когось боліти, чи ні.
З розвалом Совєтського Союзу архівні документи, що стали доступними, допоможуть з’ясувати, де поділись сотні тисяч вояків, а найважливіше — може, ця правда раз і назавжди погоїть завдані ворогами наші рани і непорозуміння, які частково існують і до сьогодні — як партійні, так і територіяльно-політичні відмінності в житті нашої спільноти.
Наші здогади, що сталося з вояками, які пропали, виявляються правдивими. В історичному журналі “Багряними Шляхами” з 19 березня 1993 року Сергій Бутко, викладач Чернігівського педінституту, подає таку інформацію: “А в травні 1945 року радянські каральні підрозділи провели велику операцію в чернігівських лісах проти українських повстанців. Проте всі групи зліквідувати не змогли. Вже 17 липня того ж року на залізничному перегоні Бахмач-Конотоп повстанці напали на ешелон, в якому везли з Німеччини колишніх радянських військовополонених. Поки ішла перестрілка з конвоєм, вони розбіглися”. [62] Так, то був один щасливий випадок, з бігом часу їх буде більше.
У кінцевих висновках можна сказати, що комбатантські непорозуміння, спричинені хворобливою ревалізацією, не є унікальним явищем, й радше може бути трактоване своєрідним джерелом наснаги, притаманним усій спільноті, і може бути корисним, якщо не переходить своїх меж. Говорім ясно і відверто: дружної співпраці чи об’єднання між комбатантськими організаціями УНА ніколи не осягнуто, і то не з вини членства, а швидше з вини одиниць, заражених ревалізацією. Члени комбатантських організацій можуть мати різні ідеологічні переконання, але сама організація повинна зберігати абсолютну безпартійність. На жаль, в УНА вийшло навпаки, що не принесло жодних користей ні комбатантським організаціям, ані спільноті в цілому. Конкретно, члени чи симпатики ОУН ідеологічних переконань полк. А. Мельника, які були творцями й організаторами Першої Дивізії, засуджували Другу Дивізію за партійну приналежність до революційної ОУН С. Бандери. Насправді вояки обох Дивізій, попри різні політично-ідеологічні переконання, передусім були вояками-патріотами українськими, а не партійними. Зате більшість старшин Штабу, включно з командиром Дяченком, якщо не були членами — то симпатизували ОУН ідеології полк. А. Мельника. І хоч в початковій стадії організування УНА полк. Мельник повністю підтримував ідею творення УНА, то при кінці він її відтягнув. Коли С. Бандера, який не схвалював ідеї творення дивізії “Галичина”, зараз, щоб рятувати вояцтво і Дивізію, вповні підтримав ідею творення УНА. Без сумніву, що в обох Дивізіях було відносно багато членів ОУН, але ідеологічні погляди чи переконання для них тоді були маловажними. Бо то були досвідчені і вибрані молоді патрійоти — аванґард українського народу, для яких ідеї нації були вищі їх власного життя. Тому поняття ідеологічних різниць то була справа політичних проводів, і не мала великого впливу на тодішнє вояцтво, яке, до речі, про ці справи тоді мало ще знало.