Роберт Банах був лисіючим чоловіком з гучним голосом, він любив різнокольорові піджаки, гостроносі туфлі і робив великі кроки, ніби намагався набрати кілька сантиметрів у зрості.
– Я працюю тут п’ять років, і Зала повинна була б мені зробитися знайомою до огиди. Та де там! Мене вона постійно дивує. – Банах пустив Юрека вперед. – Бо це ж диво світу!
"Наче всередині мертвого сонця", – подумав Юрек. Каскади світла зачаровували в матерію, і якби він глянув у вікно, то побачив би висохлі планети, що кружляли непотрібними орбітами.
– Справді, – Юрек хотів додому. У квартиру, яку він навіть не бачив.
– Макс Берг побудував Зал у 1913 році, з нагоди сторіччя перемоги над Наполеоном, – вдарився Банах у сентиментальний тон. – Вроцлав, Бреслау, на той час не мав справжнього виставкового приміщення. Панове справді з цим намучилися. Послухайте це, мій юний друже! – крикнув він у простір. Його голос ніби сповільнився, розділився на багато різних голосів, потім знову прискорився, кидаючись до купола. – Я не знаю іншого місця з такою акустикою! У нас тут більше року тому був Торжевський[2]. Шкода, що ви не бачили його обличчя. У нього були сльози на очах, коли він дякував мені за можливість співати тут. Кажу вам, це не могло звучати краще в базиліці Святого Петра!
Юрек теж крикнув і прислухався.
Вони спустилися сходами до сцени, над якою вже були встановлені гучномовці. Робітники в помаранчевих жилетах повільно розбирали риштування, котили тачки та кріпили ліхтарі до великих держаків. Їхня мурашина діяльність не вписувалася в монументальне ціле. Юрек пригадав старі науково–фантастичні фільми, в яких розгублені космонавти намагалися влаштуватися зручніше серед руїн, залишених вимерлою цивілізацією. У великих будівлях, зведених для невідомих цілей. Людина здавалась їм занадто банальною і непотрібною. Банах вирвав його із задумів.
– Іноді мені цікаво, що б Берг сказав зараз, якби побачив Вроцлав. Як ти думаєш, Юреку?
– Думаю, він би втік звідси якомога далі.
Банах розреготався й ляснув його по спині. Вони вже стояли перед сценою, робітники метушилися, не кажучи ні слова. Юрек схилив голову. Він вивчав кільця, що сходилися в менший темний купол на самій вершині.
– Будівля, яка мала стояти вічно», – пробурмотів Банах. – Це навіює неприємні думки. Може, тому наші сучасні будівлі такі нестійкі? Вам так не здається?
Знизу ложі нагорі нагадували печери велетнів. Стільці були схожі на кістки переможених ворогів, прострелені сонцем.
– Тому що ми будуємо їх тільки для себе, – сказав він. – Багатоквартирні будинки, де люди проводять своє життя. Церкви для одного покоління віруючих. Не для онуків будуємо, бо не хочемо вірити в існування правнуків.
Банах знову засміявся, хотів погладити Юрека, але стримався.
– Чому такий розумний хлопець займається охороною?
– Що не так з моєю роботою? – відповів Юрек, хоча хотів поставити інше запитання. Чи проводить Банах екскурсії по Залі для кожного закрійника, кухаря та електрика? Тим часом Банах знову заговорив.
– Чи я казав щось таке? Я сам починав як робітник. Життєвий шлях, який вам, молоді люди, здається неймовірним. По–перше, ПТУ. Потім робота і заочний технікум. Вечірнє навчання, робота, дав Бог, більш легша, і маю те, що маю. Тож не кажіть мені, нібито я знущаюся з вас.
– Ви просто плескаєте мене по спині, – випалив Юрек, так що Банаха аж затрясло.
– Мені просто цікаво, чи я не повинен про щось знати.
– Про що?
– Директор сказав мені зайнятися тобою...
– ...А я звичайний швейцар. Ніякого секрету. Директор був другим чоловіком моєї мами – Юрек викрутився напівправдою, – він намагається мені допомогти. Це все. У Берліні я б зробив щось подібне.
– Е, мабуть ні.
– Власне так.
– У будь–якому випадку, якщо Дзєшинський так вирішив, значить, він правий, – через деякий час сказав Банах. – Він неймовірно зайнятий тип і мій друг протягом двадцяти років. Коли щось трапиться, будь–що... тобі не потрібно його турбувати. Просто подзвони мені.
Юрек кивнув. На мить він задумався, про що це насправді йде річ. Він не закінчив свою думку, тому що його увагу привернула дрібниця, що лежала на землі серед сміття.
– І це що таке? – він підняв "це" з землі і показав Банаху. – Я думав, що це монета, – видавив він, – але мені здається, що це зі срібла.