Зачаровані подорожні сиділи й мовчали. Ось збігла на берег дівчина, прихапцем зачерпнула мідяними кухвами жовтої води і знов подалась на прикрий берег. Ось ставний мокан[3] в своїй мальовничій білій одежі привів до води коня напувати. Кінь порскає, голосно втягує в себе воду і, напившись, чвалає назад, ліниво переступаючи з ноги на ногу. І знов усе тихо. Кордонна сторожа розклала на тім боці багаття; червоний відблиск від нього осяває нижні гіллячки чорних верб, додаючи ще більше принади чудовій картині наддунайського вечора...
— Дивись, — сполохав тишу хриплим голосом Лука, — вода таки піджива... мало не до ніг моїх дійшла, а де була, як ми купались!..
— Піджива... отак мої згадки підживають, як тая вода... — почав знов Свирид, мов чекав, щоб його торкнуто. — Як нині пам’ятаю, вже посутеніло, коли я вздрів своє село, повернувши з Бессарабії... І не радісно, а турботно забилось у мене серце, скоро побачив я дим з коминів у селі рідному... Що там? Як там? Де Марія моя? — турбуюсь водно. Іду вулицею, зустрічають мене, впізнають, розпитують, де пробував, чи щастило, а мене так і кортить розпитать про Марію, так і крутиться на язиці ймення її, та ніяково розпитувать... Подавсь я тою вулицею, де хата старих. У хаті світиться, каганець блимає... Я під вікно, та так і припав до його. Стара півмітки з скрині виймає, старий чобіт розглядає та копирсає шилом, а зять з жінкою про щось радяться біля печі... Марії нема. Може, пішла до дівчат... А може... я так і прикипів до землі, жахнувшись несподіваної думки. Та ні, не так вона кохала мене, щоб, не дочекавшись, віддатися...
— Свириде, голубе мій... — перепинив п’яним голосом Лука, — подай мені баньку... Ти не питимеш, то я за тебе решту вип’ю... А-а! таре бун джін[4]. Це єдина потіха... всіх матульняків... і простих, і вельможних... Ну, кажи, кажи... слухаю...
— Входжу я до хати, — провадив далі Свирид, — привітався, забалакав. «Щось ви подались, тітко, — кажу до старої. — Чи всі у вас живі-здорові?» — питаюся... «Усі, хвалить Бога», — відказує... «А де ж Марія, — наважився я, — що її в хаті немає?..» Тільки щойно вимовив я, стара як заголосить, як удариться головою об скриню, аж старий вискочив з-за столу. Я так і затерп. У голові мов залізом розпеченим шпигонуло: нема... умерла... утопилась... Хочу поспитати, де вона, що з нею, а язик як став дуба, так і не ворухнеш ним. Далі ж як не скочу до старої, як не скрикну: «Де Марія?..» — то так усі й замовкли та видивились на мене, перелякані... «Де Марія? — кричу я. — Де ви поділи її? кажіть!» Та грюкаю кулаком у стіл, аж старий узяв мене за руку та: «Що тобі, хлопче?» — питає. А я й не в той бік, тільки слухаю, як стара, голосячи, приказує: «Занапастили дитину нашу, занапастили... пішла в найми, як і людські діти... та недолюдок той, пан з Бобрика... звів її... й заподів кудись, що й путь її пропала...» Я вже не слухав далі... мов божевільний, вискочив я з хати, гидкою мені стала людина кожна... На серце моє, на голову, на всеньке тіло вагою налягло лихо, гнітило мене, я чув, що мені тісно й на просторі... Я пам’ятаю тільки жадобу помсти, що поняла моє серце болюче... пам’ятаю, як я присягавсь: помщусь... люто помщусь... на обох помщусь!.. Я забув на той час і про свої ноги натруджені, і про те, що вже ніч упала на землю, — швидкою ходою пішов я у Бобрик... Біжу... тіло моє горить, палає, і не холодить його вітер зимний, що дме просто в очі... І досі не тямлю, як пробіг п’ятнадцять верстов і не чув втоми, незважаючи на свої ноги натруджені... В Бобрику вже спали, ніде не світилось... Став я край села та й наче опам’ятався. Як же я помщуся?.. Тепер сплять у дворі, не пустять мене до пана, зв’яжуть ще, мов злодія якого... Сів я на дорозі й почув, що в мене болять ноги... Сиджу, схиливши голову на груди... і враз зробилося мені до всього байдуже, наче не мене скривджено, наче те,що сталось, не моє лихо, а чуже, далеке... Бог з ним, з паном, з помстою, з усім на світі... І чогось жалко мені стало, тужно так, журно... Перед очима імла знялась, відгородила мене від світу цілого... Байдуже!.. Помалу-малу з імли тої виткнулась виразно Марія, така сама, якою бачив я її під фігурою, глянула на мене глибокими очима й упекла мене тим поглядом... у саме серце впекла... Скочив я з землі, порвавсь убік, як до села, й затис кулаки. «Помщусь, і вас загублю, й сам пропаду!.. Однаково!» — думав я, походжуючи по полю під селом та чекаючи, щоб розвиднілось... І вже холодна ніч не прохолодила мене, а додала тільки зваги... Добре-таки розвиднілось, як я подавсь у двір. Там вже повно було якихсь судових. Казали, що приїхали продавати двір за довг. Я до слуг: «Покажіть мені пана Гаєвського, дідича вашого», — а сам не тисну ніж у жмені, ні, аж пальці заклякли... — «Нема, кажуть, поїхав десь...»