Макар Іванович так завзято бігає по хаті і так кривиться, аж дід Хо, що вже давненько крізь вікно придивляється до сієї сцени, не може вдержатись від сміху. Старий знає, що небезпечність не скаламутить лояльного життя добродія Літка, й весело хихикає.
— Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Мені б нічого й стояти тут, так утішно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов заєць той, полохається абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо нічого нема втішнішого, як такий страхополох — «філ».
О, знов дзвінок!..
Макар Іванович аж кинувся, так той дзвінок прикро вдарив його по напружених нервах. «Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Марійко, Варко! Не чуєте, що там хтось дзвонить? Швидше відчинити!..» Макар Іванович, бажаючи дізнатись, хто прийшов, крізь відхилені двері зазирнув у передпокій... зазирнув і охолов. «Ой, леле! Офіцер... з білими шліфами[8]!..» Макарові Івановичу аж в очах потемніло, аж у п’ятах похололо... От і справдилося його передчуття. От і нещастя!.. Блідий, переляканий Макар Іванович підбіг до стола, скинув на його очима, вхопив бідну, невинну «Зорю» і, невважаючи на протестуюче «Д. Ц.»[9], укинув її під стіл у кошик. Запевнившись, що в хаті нема більш нічого «небезпечного», він скупчив усю силу волі, щоб дати обличчю свому спокійний вираз.
І саме був час. У хату вступив гість... військовий лікар, знайомий Макара Івановича.
Х-у-у! Як же він налякав його!
Макар Іванович ледве перевів дух. Тремтячий, блідий, він привітався до доктора, попрохав його сісти.
«І чого він ходить до мене, отой ворохобник? — промайнула думка в голові Макара Івановича. — Адже я вже раз не пізнав його на вулиці».
— Почну, коли дозволите, просто з діла, яке привело мене до вас, — почав гість, сідаючи на дзиґлику проти господаря. — Учора ви так хутко покинули наш гурт, що...
— Голова в мене розболілась так, що, повірите, ледве до ліжка доплентався, — скривився Макар Іванович.
— Отож і ми так доміркувалися, що ви, либонь, занедужали... Як вам відомо, — вів далі доктор, — позавтра в місті Луцькому має відбутися гучний похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги його на полі вкраїнського письменства, а також виходячи з засади, що нам потрібні тепер між іншим і маніфестації, які б свідчили про існування наше, перед ширшою публічністю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша прийняти уділ в тому похороні депутацією й вінком на могилу покійного. Вінок уже замовлено, і гроші на нього помалу збираються, але...
«Чого се він хоче від мене? Чи не грошей часом?» — міркував собі Макар Іванович і перехопив, виймаючи калитку:
— Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вінок...
— Спасибі, — обізвався доктор, ховаючи жовтий папірець. — Властиво, тут річ не в грошах, а в депутації, — казав він далі. — Ми ухвалили вибрати трьох: двох молодших і одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед вашим патріотизмом і заслугами, припоручила мені прохати вас поїхати депутатом на похорон і завезти вінок, що я й чиню тепер з приємністю.
Макар Іванович зразу налякався.
Може, се небезпечно? Але такі почесні запросини приємно полоскотали його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патріотом... Він так любить Україну й той добрий український люд! Бідна, бідна Вкраїна, чого б він не зробив для неї!..
Макар Іванович цілком розкис. Він дякував за честь, запевняв у своєму патріотизмі, розводився над браком інтелігенції вкраїнської й урешті обіцяв, умовившись до своєї ролі з громадянами, виїхати завтра в місто Луцьке ранішнім потягом.
— А хто їде з молодих? — зупинив він виходячого доктора.
— Семен Пилипчук з Андрієм Гавриленком. «Погана компанія», — подумав Макар Іванович, кривлячися.
Доктор попрощався й вийшов, обіцявши за дві години прислати вінок, а Макар Іванович лишився у хаті.
Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором і причаївся в куточку, звідки вигідніше стежити за кожним рухом тіла й духу Макара Івановича.
Макар Іванович пройшовся по хаті, затираючи руки. Він радий. Він завжди був певним, що заслуги його, яко патріота, не загинуть марно. Золото — скрізь золото. Він навіть не дивується, що з-поміж чималого гурту ґромадян вибрано його депутатом на похорон. На честь таку він має право... Тільки... навіщо ті двоє молодших? Вони якісь... непевні... Адже можна б було запрохати когось зі старших — правда, не таких славних патріотів, як Макар Іванович, бо не всі ж зазнали в’язниці, видавали твори Рябоклячки, збиралися писати наукову розвідку, — але все ж людей певних, поважних, з становищем... А то... Семен Пилипчук... Андрій Гавриленко... Чекайте! Який се Андрій Гавриленко? Чи не той, часом, що недавно був під доглядом? Як же се він, Макар Іванович, урядовець, людина офіціально лояльна, прилюдно виступить з ним у такій справі, що вже сама з себе трохи... як би се сказати... ну, трохи небезпечна? Ні, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливо! Тепер такий час, такі умови, що як плюнути — підпасти під категорію українофілів, сепаратистів, політично небезпечних et cet[10]. А нащо се? Та й, між нами кажучи, до чого нам тепер ті маніфестації, до чого такий бучний похорон, з вінками, з промовами, з комедіями? Умерла людина — поховати її тихенько, зійтись по тому в гурточок, згадати небіжчика, пом’янути сльозою («п’яною» — шепнув внутрішній голос Макарові Івановичу, але він не звернув на се уваги), посумувати, що бідній Україні нашій щербата доля забирає кращих синів, — і розійтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру...