Я виїхав із Лісовичів ще хлопцем, мене повіз до Петербургу мій значно старший брат Іван Михайлович, уже тоді дорослий і на службі.
Відтак, за допомогою одного із земляків Олександра Сергійовича Шульженка, і був приміщений до Першого кадетського корпусу[10], де застав ще іншого брата Семена Михайловича, який незабаром був випущений в улани. І тут уперше змушений був не так пізнати, як пережити різницю у вихованні між мною та моїми ровесниками, бо навчали нас у початках цілком відмінно: мене вчили спершу так само, як селян у школі при церкві, де головним навчителем був дяк, з тією тільки різницею, що не я ходив до школи, а школа до мене, тобто дяк вчив мене вдома. Отже я міг читати з церковного букваря, по тому пізнавав Псалтир і Часословець і тільки перед тим, як визріла думка вчити мене в Кадетському корпусі (матінка чомусь була проти того, очевидно, бажала, щоб її мізинчик виростав при ній), мене нашвидкуруч навчили читати по-російському та французької азбуки, через що спершу навчання мені йшло надзвичайно важко і мені коштувало неймовірних зусиль, щоб дорівнятись до інших, отже мусили наймати мені приватних вчителів та й старший брат Семен посильно допомагав – згодом він поліг в одній із численних битв, бувши зовсім молодим, я його гаразд так і не пізнав. І вже тоді мені вклалось у думку, що я різнюся від інших своєю природою, отож усі мої зусилля зводилися до того, щоб ту природу подолати, зламати, а відтак і стати тим, ким бажав бачити мене мій батечко – росіянином. І я довгий час вважав, що став ним цілковито, і це тривало до теперішнього часу, коли щось у мені збунтувалося, і я раптом збагнув, що натуральну природу мою не так подолано, як загнано до закамарків свідомості, де та природа і зберігалася, як зерно, якому не було ґрунту для проросту, а водночас проростальних здатностей воно не втратило, тобто я напевне пізнав, що Дім Лісу в мені не було остаточно зруйновано, розібрано, а місце, на якому стояв, розрівняно, чи, може, на тому місці збудовано інший дім, будови чужоземної, може, й кращий, достойніший, сучасніший – зрештою, цей дім у мені також існував, але його природа була більш міражна, як природна, і то через те, що я раптом виявив, що давній натуральний мій Дім Лісу дощенту зруйнований не був, а ніби ввігнаний у землю, а потім знову, як те ж таки зерно, проріс із землі, як в одному із чуд про Успенський храм Києво-Печерської лаври, – цю казку розповідала мені ще матінка. Можливо, цьому сприяло й те, що доброї російської освіти в Кадетському корпусі я не здобув; пізніше, однак, використовував кожну можливість займатися книжним почитанням, отже, не хтось уселяв у мене знання, а добирав те, чого мені бракувало, самотужки, тобто сприяв природним у собі первням. До речі сказати, в домі Мейделлів я також активно читав, поліпшуючи своє знання німецької мови (а здатність засвоювати чужі мови мав достатню) із блискучої книгозбірні господаря дому, що йому вельми подобалося – само це й стало причиною повної до мене з його боку довіри.
Все це потрібно сказати, щоб мій читач мене зрозумів, чому так раптово вирішив покинути військову службу, хоча мав реальні підстави дослужитися до полковника, а вирішив повернутися до своїх глухих Лісовичів, бо, правду кажучи, в офіцерському середовищі почав задихатися, ностальгічне почуття гнітило мене все більше, навіть часами змучувало; більше того, як людина щиро віруюча, відчував у тому божий промисел, якому опиратися не мав ані підстав, ані права – тут керувала мною сила, вища власної.
10
Кадетські корпуси – у тодішній Росії – закриті дворянські навчальні заклади, в яких готували дітей до служби в царській армії. Перший Кадетський корпус був у Петербурзі, загалом кадетські корпуси існували до 1918 року майже по всіх великих містах Росії.