Роберт-Луїс Стівенсон
ТВОРИ В П'ЯТИ ТОМАХ. ТОМ 1
Острів скарбів
Нові арабські ночі
© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Видання підготовлено на замовлення
Міністерства культури України
видавництвом «Українознавство»
Упорядник і редактор Олександр РИБАЛКО
НЕЗВАЖЛИВОМУ ЧИТАЧЕВІ
ОСТРІВ СКАРБІВ
Переклад Юрія Корецького з редагуванням Ростислава Доценка
Ллойдові Осборну,[3]
американському джентльменові,
присвячує цю оповідь, задуману
й нарешті завершену в згоді з
класичними його смаками, —
вдячний за багато спільно
проведених приємних годин —
автор
Частина перша
СТАРИЙ ПІРАТ
Розділ І
СТАРИЙ МОРСЬКИЙ ВОВК У ЗАЇЗДІ «АДМІРАЛ БЕНБОВ[4]»
Сквайр[5] Трелоні, доктор Лівсі й решта джентльменів попросили мене розповісти докладно все, що я знаю про Острів Скарбів, усю історію від початку до кінця, не приховуючи нічого, крім розміщення острова, та й то лише тому, що не всі ще скарби звідти вивезли. Отож року Божого 17… я беруся за перо й повертаюся думками до тих часів, коли у мого батька був заїзд «Адмірал Бенбов» і коли під нашим дахом оселився засмаглий старий моряк з рубцем від шаблі на щоці.
Я пригадую, ніби те було тільки вчора, як він важкою ходою підступив до дверей нашого заїзду, а слідом за ним прикотили на візку моряцьку скриню. То був високий, міцний, огрядний чоловік з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчала просмолена косичка. Руки в нього були зашкарублі й пошрамовані, з чорними поламаними нігтями, а рубець на щоці мав неприємний блідо-багровий відтінок. Пригадую, як він, стиха посвистуючи, оглянув бухту, а тоді раптом загорлав давню моряцьку пісню, яку так часто ми чули від нього опісля:
Голос у незнайомця був по-старечому тонкий і хрипучий, наче він надірвав його, тягнучи кабестана.[6]
Потім він постукав у двері кінцем палиці, схожої на гандшпуг,[7] і, коли вийшов мій батько, грубо зажадав від нього склянку рому. Йому винесли ром, і він почав поволі його пити, як великий знавець, смакуючи кожен ковток і все ще поглядаючи на скелі й на нашу вивіску.
— Бухта нічогенька, — пробурмотів він нарешті. — Непогане місце для шинку. І багато народу, друзяко?
Батько відповів, що, на жаль, народу тут буває дуже мало.
— То й гаразд! — сказав моряк. — Пристань саме для мене. Гей, ти, голубе! — гукнув він чоловікові, що прикотив візка. — Під'їжджай сюди, допоможеш втягти скриню. Я перебуду тут який час, — провадив він далі. — Чоловік я простий. Ром, шинка, яєчня — і більше мені нічого не треба. Хіба тільки ще он та скеля, з якої видно в морі кораблі… Як мене звати? Та що ж, зовіть хоч би й капітаном… Еге, я бачу, що вас непокоїть… Маєте! — і він кинув на поріг три-чотири золоті монети. — Нагадаєте мені, коли вони вичерпаються, — промовив він, суворо глянувши на батька, мов командир на підлеглого.
І справді, хоч одяг у нього був поганенький, а мова не дуже поштива, він зовсім не скидався на простого матроса: радше можна було подумати, що це штурман або шкіпер, звиклий командувати, а то й кулаком орудувати. Чоловік з візком розповів нам, що незнайомець прибув поштовим диліжансом учора вранці до «Готелю короля Георга» і став розпитувати, які в цій околиці є заїзди над морем. Почувши, мабуть, добрі відгуки про наш заїзд і довідавшись, що він стоїть на відлюдді, капітан обрав його собі за місце постою. Оце й усе, що ми змогли дізнатись про нашого гостя.
3
5